А що зостанеться? А хто зостанеться?
Чи правда змовчана? Чи зле письмо..?
Уже здавалося – немає Станинця...
Тепер не знаємо, чи ми єсьмо…
Петро Скунць
о. Юрій Станинець мав щастя на схилі віку ще втішитися тим, що його твори після довгих десятиліть цілковитого відсторонення й захоронення почали повертатися до читача. А вже в 20-ті роковини від дня смерті письменника можемо впевнено твердити, що проза Юрія Івановича Станинця, потужного представника високомайстерної соціально-психологічної літератури українського Закарпаття ХХ століття, хоч і зі значним опізненням, але впевнено входить у канон історії української культури. Його літературна, теологічна, епістолярна й фольклорно-етнографічна спадщина ніколи не піддавалась цілісному аналізові в першу чергу з тої простої причини, що був він греко-католицьким священиком, який з ліквідацією греко-католицької церкви впродовж доби московського православ’я й атеїзму до кінця життя так і не зрікся віри й покликання, за що був ще на початку ери радянської влади на Закарпатті грубо відлучений від літературного процесу, а тому добра частина його творів ще й донині зберігається лише в рукописах [1]. Крім того, тут маємо справу з напрочуд цікавою і складною особистістю – людиною з відкритим щирим серцем і християнською мораллю в нім, чоловіком впертої багаторічної праці і нелегкої письменницької долі, занурення у внутрішній світ якого вимагає від дослідника ґрунтовних знань у галузі історії краю, його звичаїв і традицій, а також теології й психології.
Усяка розмова про Юрія Станинця зводиться до того, що доля сипнула йому щедрою рукою неабиякого літературного таланту, та не дала можливості вповні зреалізувати себе, хоч в 30-40-х роках письменницький голос Юрія Станинця звучав впевнено й багатообіцяюче. Та, власне, й критика називала його твори “новим вкладом в скарбницю нашої літератури” [2, с. 52], “скарбом, що дався новому Підкарпаттю” [3, с. 60], а книги “небуденним” літературним явищем, тексти якого читаються “з великим інтересом і правдивим задоволенням” [4, с. 36]; пророкувала, що ще “много протече води, доки сучасникам якоюсь новою збіркою удасться догнати оповідання Юрія Станчука” [3, с. 60]. Води справді протекло “много”. Але ні сучасники, ні нащадки так і не змогли дорівнятися до краси Станинцевого слова. Станинцеві тексти – це тільки Станинцеві тексти. Їх не сплутати ні з якими іншими, їх легко вирізнити серед сотень найвишуканіших: вони пахнуть йонатанками й ізабеллою, квітнуть рожами й хризантемами, зігрівають теплом і любов’ю... Як твердить письменник Петро Мідянка, “ми ще лише відкриваємо для себе материк добірної Станинцевої прози...” [5, с. 12].
У 1964 році на прохання літературознавця Василя Попа Юрій Станинець написав “Автобіографію” [6]. По суті, це відповідь на 26 типових запитань, що ставилися традиційно будь-якому письменникові: як, коли і чим почав літературну творчість, що спонукало до написання творів на соціальну тематику, хто є прототипами, які улюблені письменники, композитори, над чим зараз працює. “Які плани на майбутнє?” – правда, не питали. Та й чи могло мовитися про літературне майбуття священика після майже двадцяти років мовчання?! Питання сформульовані й скомпоновані таким чином, що цілком вкладаються в рамки “питальника” служби безпеки. Обширні й деталізовані відповіді Ю. Станинця, однак, не були опубліковані чи використані в оглядових публікаціях. У матеріалах конференції, присвяченої 20-річчю УжДУ, в жовтні 1965 р., В. С. Поп обмежився одним реченням: “Відгомін бідування тодішних трударів знаходимо також в оповіданнях Ю. Станинця “Віддавання” та “Дарунок Миколая” (1936)...” [7], як також лише згадав прізвище в загальному переліку в авторефераті кандидатської дисертації: “...некоторые новеллы И. Чендея, И. Керчи, А. Сливки, Ю. Станинца...” [8].
Станинець не був би Станинцем, якби писав автобіографію за канонами ділового мовлення. Звичайно, “Автобіографії” Остапа Вишні, Олександра Довженка і под. йому були відомі. Але вилишимо акцентування на їх впливові. Тут скорше йдеться про щедре саморозкриття від великої літературної спраги, зі щирого бажання й наданої можливості вихлюпнути на папір відчуття, що довгі роки притлумлювалися десь в глибині душі, гасилися образою на цей світ і непотрібністю себе в ньому, а ще – тоненьким промінцем надії повернутися у храм мистецтва. Станинець, розуміючи всю відповідальність моменту, робить легкий реверанс часові, відповідаючи на питання про метод соціалістичного реалізму і любов до радянських письменників. Тому й не дивно, що пізніше кілька разів доопрацьовував, змінював текст, а в 1985 році написав додаток до “Автобіографії”, де пояснює, чому в 1964 році ні словом не обмовився про те, що він “був не лише письменником свого народу, але і його священиком” [9].
Окремо зазначимо, що багато автобіографічного містять повість “Юра Чорний”, роман “Сусіди”, оповідання “Малий торговець”, “Дитинство Петрика”, “Сватачі”, “Передмова” та ін. Як свідчить сам автор, майже немає твору, де б не було використано моментів із власного життя.
Маючи до диспозиції літературний архів Юрія Станинця, а також щоденникові записи з кінця 40-их років і до смерті автора, документи й фотоматеріали, величезну кількість листів з 30-их років і до 1994 року від багатьох відомих закарпатських, українських і зарубіжних діячів, письменників, митців, літературознавців, шанувальників таланту, просто друзів і родичів тощо, нижче спробуємо відтворити перебіг життя письменника, акцентуючи увагу на двох паралельно пов’язаних моментах:
1) еволюція Станинця як письменника;
2) фатальне тяжіння епохи над ним, що привело до незреалізованості письменницьких поривань.
(Стаття Наталії Ребрик, написана до 20-х роковин від дня відходу у вічність о. Юрія Станинця)