Проповіді
ІСУС ХРИСТОС - СИН БОЖИЙ
НЕДІЛЯ М’ЯСОПУСНА
Молитва і жертва – поміч померлим
Одна половина днешного св. Євангелії є радісна, потішаюча, друга – страшна, грізна. Описується Страшний Суд, на котрім і ми будемо присутні. І ми будемо чути радісні слова І. Христа: - Прийдіть до мене благословенні, наслідуйте царство… Але будемо чути і страшні слова І. Христа: - Ідіть від мене прокляті у огень вічний…
Але інтересно звернути увагу на то, що Ісус Христос не то буде ся нас питати на Страшному Суді, як ми віровали Господу Богу, як ми служили Йому, як виконували заповіди, нагородить вічним блаженством тим, що виконували милосердні учинки супроти своїх ближніх. – Спраглий був і напоїлисьте мене, голодний і накормилисьте мене, голий і одягнули, хворий і в темниці ня та нашлисьте мене. – І коли праведні спитають, що де ми Тебе Ісусе бачили голодного, голого, хворого і в темниці, тоді Ісус відповість, що зробилисьте цей милосердний учинок супроти своїх ближніх, то Мені зробилисьте, тому й належиться вам вічна нагорода.
Дорогі во Христі! Та якщо Господь Ісус Христос, за милосердний учинок супроти тіла ближного нагородить нас вічним блаженством, то що доперва чекає тих, які зроблять добрий учинок супроти душі ближнього?
Але поміч наша ближнім міряється і тим, якщо ми поможемо такому, що вже сам собі ніяк не може помочі.
А такі суть душі тих усопших наших ближних, наших батьків, наших братів, сестер, які вже повмирали, але які мучаться у митерстві, щоби спокутувати за свої гріхи. Вони вже нічого не можуть зробити, щоби скоротити час своїх мук. Їм можемо помочи тільки своїми молотвами, своїми жертвами і своїми добримиділами, які ми офіруємо за відпущення кар тих наших ближніх, що покутують за свої провини.
Постає запитання: - Які душі йдуть до митарства ?
Зачим митарство є містом дочасних мук, туди йдуть такі душі, що в цім життю вспіли перед смертію через добру св.сповідь дістати відпущення гріхів, але не могли спокутувати дочасні кари за гріх на цьому світі. До митарства йдуть ті душі, понесли з собою менші, простительні, повседневні гріхи, а зачим і «праведник седмерицею падає», як каже св. Письмо, то можемо сказати що дуже велике число тих душ, що по смерті на довший чи коротший срок мусять пройти муками митарства, щоби дістатися до неба…
І се й причина того, що Церква Христова так много раз і так часто молиться за померлих і просить нас молитися за них.
Тільки пригадаймо прекрасні панахіди, парастаси, ектенії, якими Церква умилостивляє Господа Бога за терплячі душі у митерстві. Пригляньмося самій жертві Нового Завіта – Службі Божій – то побачимо, що на многих містах горячо взиває до Господа Бога: Помяни Господи душі усопших братій наших. А вже не треба і згадувати, що многі дні в році, коли Церква цілковито посвящає всі богослужіння за відпущення дочасних кар усопших. Це суть дні задушних субот.
Та найвідповіднійший час на молитву за усопших, це є Великий Піст. Добре знали їх і розуміли це наші предки, коли на Великий Піст жертвовали через грамоти всі молитви за усопших своїх сродників.Бо це є найдорощий час для умилостивлення Господа Бога. У цьому часі ми самі приготовляємося до пасхальної сповіди, бо ми є ще такі щасливі, що самі можемо помочи собі і перепросити Бога за свої провини душевні через св. сповідь. Але цього вже не можуть зробити ті, що повмирали і тому коли ми будемо старатися обмити сльозами жалю свою душу від смертельних гріхів не забудьмо принести свої молитви, свої жертви і за наших померлих. То пожядійме ту жертву на сорокоуст цього В. Посту, за тих, що вже собі самі не можуть помочи.
Що наші жертви, наші молитви дійсно можуть помочи душам, що мучаться у митерстві, звернімся за прикладами до історії Церкви.
Вже у Старім Завіті знали цю науку о помочі померлим душам.І так читаємо у Св. Письмі С.З., що Юда Макавкйський по одній битві заслав до Єрусалима 120 тисяч драхм, щоби в церкві принесли Богу жертву за упокій душ тих, що полягли в обороні рідного краю. І говорить та поучає С. Письмо: «Преподобноє і благочастивоє помишленіє за умерлих молитися, яко да от гріха очистяться» (2. Мак. 12, 46). Та вже в Старому Завіті знали ту науку і вірували, що не можуть дістатися до пекла ті вояки, що повмирали у боротьбі за віру але й то знали, що не всі вони були достойні зразу по смерті достатися до царства, але мусять раз десь спокутувати дочасну кару за свої особисті гріхи. І тому приносили вони о них жертви.
Цю саму науку, але вже ясніше знали христіяне вже від перших початків засновання Церкви Христової, бо інакше не молилися б за своїх померлих і не лишили би були і нам ці прегарні молитви і богослужіння.
І так читаємо із житія святих, що св. мучениця Перпетуа, що жила у ІІІ ст. мала брата Динократа, що в молодих роках помер. Одної ночі приснився їй, як виходить з темного, непривітного міста. Був дуже занедбаний по вигляді. Блідий як стіна, хоч видно було на ньому, що зі середини мучить його якийсь жар і спрага, бо перед ним стояла посуда з водою, але хоч як мучився, щоби напитися і загасити свою спрагу, не міг напитися, бо посуда дуже висока була. Перпетуу заболіло серце від жалю, коли побачила бідного брата і на то пробудилася. Коли обдумала сон, знала що брат потребує її помочі і рішила йому помочи. З того часу днями і ночами горяче молилася за свого брата. Через якийсь час виділа у сні опять то місто. Але уже не було темне, а ясне і привітне, а її брат з’явився гарно одітий, веселий, як грається. А коли втомився, пішов і напився з посуди води, яка вже не була висока і пішов далі гратися. З цього вона зрозуміла, що її брат вже відбув муки, що вже знаходиться у місті вічного блаженства. А до цього йому помогли її щирі і довгі молитви.
У сякому стані знаходяться многі з наших померлих ближніх. Ци ми підемо їм на поміч цього В. Посту своїми молитвами, своїми жертвами? Якщо її ми любили і любимо, то безперечно поспішими їм на поміч.
Але маймо на увазі не тільки наших близьких. Не забуваймо і за тих, за котрих не має кому молитися.
Знаю я історію одного священника, що був горячо віруючий, доброї душі і приліжно обслуговував своїх вірних, але мав одну страшну хибу, бо у вільний час від свойої душпастирської праці любив запиватися. Знали це його вірні, але вибачали йому за його доброту. Але найшовся чоловік, що не хотів далі це терпіти і попросив єпіскопа, щоби його забрав з прихода за цю хибу. Єпископ прочитав скаргу і дав написати декрет переложення. Та як зобрався підписувати декрет, завагався і не підписав. Другого дня рано опять взяв декрет, але і тоді не міг підписати. Якась невидима сила стримувала його руку від підпису. Тоді дав закликати священника до себе, і так йому сказав:
- Я знаю твої діла і твої слабості. Але скажи, чи не робиш ти і щось добре?
- Ні, нічого доброго я нікому не роблю.
- Подумай каже єпіскоп, чи ти не зробив за когось якесь велике і добре діло? За живих, або може за мертвих? – питався далі єпіскоп.
Священник подумав, подумав. І тоді згадав, що він звик молитися за умерлих, але хіба то таке велике діло для них?
І дізнаємося, що той інакше крехкий священник дуже любив молитися за померлих, а особливо за нищих. Коли чув, що хтось утопився, або когось постигла нагла смерть зразу дізнавався його ім’я і записував у книжочку та все вспоминав у своїх Службах Божих. Не раз йшов вулицею, а несли містом померлого не міг спинитися, щоби не запитати ім’я його і не записати собі, щоби долучити до довгого списка імен за котрих денне молився і котрих споминав у св. Літургіях.
От, ці не пускали його з прихода, їх стримувала від підписання декрету переложения. Це були його тепер уже його добродійниками.
Бо тільки подумайме, які скарби на собі нагромаджуємо тим, що жертвуємо за померлих. Днесь ми їм помагаєме своїми молитвами, своїми жертвами скоротити їм мука митарства. А що будуть робити ті душі, тоді, коли вони нашими молитвами, нашими жертвами дістануться до неба?
Сторицею, в тисячі раз повернуть нам наші добрі діла своїм заступництвом, своїми молитвами о Боже милосердіє для нас. Бо як вони дістануться до царства небесного їм уже не буде потрібна наша поміч, але їх заступництво перед Г. Богом за нас не пройде не вислухане. Бо і це є наука Церкви Хр., що не тільки Діва Марія але і інші святі моляться за нас. А котрих ми допомогли до цартсва небесного, будуть хотіти нам віддячитися своїм заступництвом перед Г. Богом.
Тож дорогі браття і сестри во Хресті, тепер уже нам ясно, яке велике діло ми робимо, коли молимося за усопших і приносимо за них жертву.
Коли мати св. Августина умерала, так просила свого сина: - Тіло моє поховай куди хочеш і вже більше за нього не старайся, але за душу мою незабувай спомянути при кожній св. Службі Божій.
І ми сяк робім. Оддайме послідню честь при похороні тілам наших усопших, але за їх душі не забувайме у своїх молитвах поки тільки ми будемо жити. Бо душі у митарстві, душі святих у небі і ми живі на землі, це єдина свята громада, це одна родина, що має себе взаїмне помагати.
І як ми помагаєме собі взаїмне тут на землі, те саме маєме робити і для мертвих. Ісус Христос за добрі діла супроти ближніх обіцяє нам за наукою днешного св. Єванг. вічне блаженство. Звяжім наші добрі діла, наші жертви для живих на користь душ терплячих у митарстві.
Коли даємо бідним, коли постимо, коли нащивимо хворих, коли потішиме засмучених і коли в цьому Великому Пості будеме з любові до Христових мук робити щось добре – жертвуємо всі ці наші добрі учинки за чим скорше висвободження з мук митарства наших ближніх, душі нищих, а за ці діла і нам скаже І. Христос на Страшному Суді: - Прійдите благословенії Отца моєго, наслідуйте уготованиє вам царствіє от сложеніє міра… (Мт. 25, 34) Амінь.
(Горонда, 9.ІІ.1958).
У днешній св. Євангелії чули ми, що коли Ісус Христос утишив бурю на Генезаретським озері і виступив на беріг області Гергесинської, вибігли йому на встрічу з гробів два біснуваті, що лютували тут так, що ніхто не смів пройти цьою дорогою.
Але як запримітили між апостолами Ісуса Христа, вийшла з них лють і не то, щоби були когось огрожали, але благальними голосами закричали:
- Що нам і тобі, Ісусе Сине Божій? Прийшов ти сюди передчасно мучити нас?… Якщо виженеш нас, то пошли нас у стадо свиней.
Застановімся накоротко над поступком цих людей, над їхніми словами і пригляньмося, чому можемо тут навчитися?
І. Нещасні біснуваті, що огрожували кожного, що осмілився йти цею дорогою, у присутності Ісуса Христа зразу злагідніли.
Але і цього замало. Ці хворі люди стрічають незнакому, перед тим ніколи невидану групу людей, і одну з них ословлюють по імені і признають Ісуса Сином Божим.
Але з дальших їхніх слів зрозуміємо, що обізвались до Ісуса не ті люди, котрих бачили, бо устами цих хворих людей говорять нечисті духи. Вони впізнали Ісуса Христа і питаються його, чому передчасно прийшов мучити їх і якщо їх хоче вигнати з тіл цих людей, то хай дозволить їм увійти у свині, що недалеко пасуться.
Чому нечисті духи кажуть, що Ісус Христос передчасно прийшов їх мучити?
З св. Письма знаємо, що одна часть ангелів згорділа і не хотіла служити Богу, за що ті горді ангели були зкинуті з царства в пекло і перемінилися на нечистих духів. Та знаємо і то з Богословських наук, що злі духи перед страшним судом тепер ще можуть залишити місто вічних мук, і тим людям, що несуть у стані ласки освячуючої можуть шкодити на тілі і душі, можуть наводити на гріх (іскушення Адама і Єви), бо тільки по страшному Суді не зможуть залишити місто вічних мук. Вони знають, що Страшний Суд ще не відбувся і тому питаються Ісуса Христа, чому передчасно прийшов мучити їх. І якщо прикаже їм вийти з тіл цих нещасних людей, то хай не посилає їх на місто вічних мук, але хай дозволить остатися на землі, хоч би у свинях.
Нечисті духи мають способности і за дозволом Господа Бога можуть іскушати на гріх людей, але тільки у рамках природних законів і ніколи не можуть робити насильство над свободною волею чоловіка. Отже, тільки того зведуть на гріх, хто їм піде навстрічу, бо діявол подібний до прив’язаного злого пса. Тільки того покусає, хто настільки до нього приближиться щоби його міг досягнути з свого ланца. Тому св. апостол Петро так нас остерігає: «Трезвитися, бодрствуйте, зане супостат ваш, діявол, яко лев рикая, ходить, искій кого поглотити: Єму же противитеся тверди вірою…» (І. Пет. 5, 8-8).
ІІ. Але важніша є для нас друга наука з днешної св. Євангелії, що нечисті духи признають Ісуса Христа за Сина Божого і визнають над собою Його власть і силу і підчиняються їй. Як тільки побачили Його, зразу злагідніли і з дальших їхніх слів зрозуміємо чому. Бо во впізнали Його, що Він є Сином Божим. Він є той, що «Стер силу діявола», «сокрушив його власть». Він є паном неба і землі і «преісподних», Йому мусить і ад повинуватися, бо Він є Сином Божим.
Нечисті сили хоч і негативним способом, але признають Ісуса Христа Сином Божим. Ми твердою вірою, горячою любовію і кріпкою надією на Нього признаємо, що Ісус Христос є Сином Божим, другою особою Святої Тройці, Мессія світ і наш Відкупитель.
Але які причини, чому признаємо ми Ісуса Христа Сином Божим?
1. Бо на Ньому сповнилися всі пророцтва Старого Завіта. Пророки осіяні Духом Святим сотками літ перед Його приходом написали час і місце Його народження. Його науку, чуда, страсти, смерть, воскресення і вознесення на небо, так ясно описали, що їх називають старозавітними Євангелістами. Він є тої самої природи, що Бог Отець. Такий самий вічний, премудрий, всевідучий, всесильний, безконечний. І коли в часі стався чоловіком і народився з Пресвятої Діви Марії, щоби нас відкупити від прародительського гріха, не перестав бути Сином Божим.
2. Називає Його Сином Божим сам посол Бога Отця, архангел Гавриїл, коли приносить радісну вістку Діві Марії, що вона вибрана за матір Божу, коли каже їй: Се буде велій і син Вишняго наречеться…» (Лука І, 32).
3. Сам Бог Отець два раз називає Його своїм Сином. Раз при Його хрещенню у ріці Йордані. (Мат. 3, 17). А при Його преодраженню на горі Тавор повторяє, що: «Сей єсть Син мой возлюбленний, о нем же благоволих: того послушайте» (Мат. 17, 5).
4. Та найбільше доказів маємо від самого Ісуса Христа. Ціле Його життя є доказом того, що Він є Син Божий, що Він є той, що має власть над живими і мертвими. «Дадеся ми всяка власть на небесі і на землі». Його несчисленні чуда на людях і в природі, на живих і мертвих свідчать про то, що Він є всемогущий Син Божий. Своїм воскресенням доказав, що підпорядкована і сама смерть, бо «смертію смерть поправ» як Бог. Сам називає себе Сином Божим і через це й дає причину фаресеям засудити себе на смерть за таку велику «хулу».
5. За Сина Божого признають Його апостоли, як св. ап. Петро, ап. Фома, як вложив пальці у Його рани вже не тільки то вірить, що Він воскрес, але й то що Він Син Божий. І за цю віру всі ап. крім Йоанна, жертвують і своє життя.
6. Святі отці Церкви Сином Божим ісповідують Його безперервно. І коли Арій зачинає учити, що Ісус Христос не є тої самої природи, що Бог Отець 325 рока збираються св. отці на перший вселенський собор у Нікеї і одноголосно осуджують Арія і його науку, як безбожну і єретичну та одностайно проголошують на весь христіянський світ, що Ісус Христос є однородний з Богом Отцем.
7. Мільйони і мільйони мучеників сміло пішли на найстрашніші муки і смерть тільки за то, що не хотіли поклонитися ідолам і то тому, бо тільки одному Ісусу Христу подобає кланятися і Йому служити, бо тільки Він є правдивим Сином Божим.
8. І в кінці ще раз підчеркнім, що не тільки христіяне, не тільки люди, й діяволи признають Його Сином Божим і мусять Йому підкорятися, як ми чули в днешньому св. Євангелії.
9. Сотні мільйонів людей різних рас і національностей, чоловіки і жінки, молоді і старі, учені і неграмотні, також признають Його за Сина Божого. Але мільйони й тих, що не признають Його тим. Признають, що був учений, філософ, великий проповідник і основник нової віри, що за його ім’ям зветься христіянською, тільки всього.
Інші знов спрощують собі труди і не то, що не признають Його за Сина Божого, але категорично заперечують Його існування. Все що про Його написано, то фантазія, казка, легенда, яку створили бігом часу люди.
Правда, не звертають увагу на такі науки, як археологія, яка знайшла, роз’яснила і наповнила музеї пам’яниками тих часів, а всі вони свідчать, що був Ісус Христос. Архіви і бібліотеки переповнені оригінальними документами, які свідчать на користь І. Христа, Сина Божого. Але хіба то аргумент тим, що за всяку ціну і всілякими середниками хотять доказати, що не має ніякого Бога, а тим самим не було і ніякого Ісуса Христа, Сина Божого, а що про Него написано, то все фантазія несвідомих людей.
10. Дарма історія свідчить за Ісусом. Взяти хоча б одночасника І.Хр. поганського історика Таціта. Він знає про Ісуса і лишив нам записку, що був завзятий проповідник нової віри на ім’я Ісус Христос. Робив дивні діла, за що найшов собі ворогів, які оскаржили його о зраду держави і був повішаний. Та цього замало людям, яких головна ціль – вирвати з сердець людей віру в Бога.
Але й це має статися. Ісус Христос – Син Божий і це знав наперед, як всевідучий Син Божий, і тому так попереджає нас: Прийде час, що будуть вас переслідувати і ненавидити імене моєго ради, щоби збулося писаніє. Мене ненавиділи і вас будуть ненавидіти за мене.
11. Але нашу віру в Ісуса Христа Сина Божого це не підорве. Ми вірили до тепер – будемо і по цьому, що він є Син Божий, що Він є наш Відкупитель, що Він є той Месія, котрого пророки тисяча літ наперед запророкували. Він є той, що з любові до нас залишив небо, стався чоловіком, учив, проповідав, творив чуда, лишив нам Євангельську науку, установив тайни – джерела благодаті Божої, Він є той, що терпів і умер за нас на кресті, але по трьох днях – свойою силою славно воскрес із мертвих – яко Бог. Він є той, що приказав апостолам проповідати свою науку і ширити по цілому світові шедше во мір весь, научити вся язице крещаще ім во імя Отця і Сина і Святого Духа. Він є той, що обіцяв, що йде на небо, але не зато, що лишає апостолів, але щоби всім, що вірують в Него приготовити місто там. Він є той, що сказав, що йде щоби заслати ап. Духа Святого, котрий їх укріпить і наставить на всяку істинну. Він є той, що сказав, що хоч видимо залишає їх але невидимо з ними буде во вся дни до скончания віка. Він є той, бо що сказав, що пообіцяв, то і додержить, бо Він є Ісус Христос, Син Божий…
Дорогі Браття і Сестри во Христі!
Коли фарісеї, що дали розп’яти Ісуса достигли свойої цілі, бо Ісус вже висів між небом і землею, розп’ятий на кресті, з запертим духом дивилися на Него, і числили кожний Його віддих, горячо чекаючи, коли вже послідний раз дихне, коли вже помре, щоби спокійно вернулися до міста, бо збулися найбільшого свого ворога. І нараз Ісус піднимає голову до неба: - Совершилося! Отче в руці Твої предаю дух мой! – Воскликнув і преклонь главу, предаде дух!
Та ще фарісеї не встигнуть з полегшенням вздихнути, як «сонце померкне, земля потрясеся, многі мертві встають з гробів»… Та фарісеї замість того, щоб признали хоч тепер свою трагічну помилку, затикають свої уха, щоби не чути землетрус, закривають очі, щоби не бачити, що небо і земля клониться перед смертію цього «злочинця» і втікають, щоби нічого не бачити, нічого не чути.
Та стоїть під хрестом і чоловік іншої натури. Поганин, сотник, що керував мученням і розп’яттям Ісуса. Не знає хто він такий, але як бачить «бившая», зразу зпізнає Ісуса Христа і визнає: - Воістину Син Божій бі сей.
З поганським сотником і ми клонимо свої голови, свої серця і викрикуємо з твердою вірою на весь світ:
- Воістинну Син Божій бі сей! Амінь.
(Горонда, липень 1958 р.) о. Ю. Станинець
Ця проповідь виголошена у Мукачові у катедр. Соборі.