Я народився 5-го вересня 1906-го в селі Нижнє Болотне (тоді Нижній Шард, Севлюський район) Береriвсього району. Село біжить звориною між садами і лісами разом з поточиною на Боржавську долину. Потічок побіжить долиною у Боржаву, а село лівим боком виходиться на горби і сховається у садах, а правим - утече в гори на північ.
     У чудових садах, лісистих горах, широких безлісних горах та рівній, як долоня, Боржавській долині і пролетіли ті мої щасливі діточі роки. Три класи церковної народної школи я закінчив у рідному селі, а четвертий - у Доробратові. Чому в Доробратові? Перша жінка батька народила двох хлопчиків і померла, батько оженився вдруге. Я був першою дитиною. Всі ми ходили до школи, але батько запримітив, що я найкраще вчуся, дуже непосидючий, страшно люблю співати, а сестра Марія підросла, то до співу все додавалися і танці з нею. Словом, батько зразу запримітив, що я не та натура, що старші брати, і вже запланував таємно собі, що я можу піти до школи вивчитись. Свої плани зрадив учителеві і просив, щоби зі мною займався особисто. Пообіцяв за учителем 12 кубічних метрів дров і таки завіз. Та вчитель, як дочувся, що Станинець хоче з свого сина Юрка «пана зробити», перестав на мене звертати увагу і ніколи не питав мене нічого, ніби мене в школі й не було. Я поскаржився батькові, як я голошуся учителеві, що і я хочу читати або йти до дошки писати, рахувати, а учитель мене ніколи не викликає. На Михайля у нас був храмовий празник. Батько розказав усе своякови Калиничеві, що з Ростоки прийшов до нас на гостину а його син був учителем у Доробратові. І так на гостині рішилася моя судьба. Із скакання сталося плакання. Бо коли при гостині зайшло слово про нас, хлопців, батько похвалив мене, не знаю за що, родакові, а потім я мусив затанцювати перед усіма з родаковою дочкою. Бо, на моє щастя, трапилися і цигани, що ходили музикою з хати до хати. Наступного дня вдосвіта я вже вирушив з батьком на возі до Ростоки, до Калинича, там підібрали і його, і на обід ми вже були в Доробратові. Там і мешкав в учителя і закінчив четвертий клас 1917-1918-го року.
    Восени 1918-го року батько записав мене до мадярської горожанської школи. Це була перша трагедія мого життя. Мене відривали, насилу відривали від рідного себе, від товаришів дитячих років, від лісів, гір, пасовиськ. Я так любив осінь, золоту, бурштинову осінь з п'янкими запахами дозрілого винограду, соковитими жовтаво-восковими грушами, що перестиглі падали в ранкову росу отави-третячки... Осінь, коли було так мило толозувати волоські горіхи з дерев-велетнів. Ті горіхи, які не досягала найдовша тичка при оббиванні, і вони лишалися, присохлі до шкірки, немов чекали нас, хлопчисьок, щоб ми мали де вправлятися в киданні на попадання в самий вершок на 20-30 метрів поверх землі. І то попасти не відламком тички чи соняшниковою бадилиною, а круглим, завбільшки з гусяче яйце, каменем.

    А коли вже всі пазухи були повні горіхів, слідувала «газардна» гра в «купки». На рівній, як долоня, долівці стодоли кожний гравець ставив свою купу горіхів. Три горіхи на землі завершував четвертий в малу пірамідку. І, коли до тебе дійде черга, з виміряної далечини кинути п'ятий горішок так, щоб попасти і розвалити виставлені купки. Якщо при збиванні горіхів в синяві неба були вправи і м'язів руки, і правила на «далекого не» попадання, то тут були вправи на «близькість», точне вимірювання, щоб кинутий горіх тебе «слухав» і, мов загіпнотизований, падав точно в ціль Щодо розкошів осені – були прогулянки на ліскові горішки, на чорницю, на пізні гриби «челленяки». І всьому цьому був зроблений зразу край. Я плакав, я болів душею, всім серцем сумував за тим, що чарувало, що приковувало мене до рідного дому, до рідного села.
    Але батько був невблаганним. Мій добрий, розумний батько знав, що робить. Аж тепер я бачу, як він мене любив, коли, хоч і самому було жаль, що мені завдає таких душевних страждань, але від своєї мети, що мені треба далі вчитися, не відступав ні на мою просьбу, ні на просьбу моєї дорогої матері.
    Улаштував мене на квартирі вдови по священикові з Широкого (Вишнього Шарду), яка з своїми шістьома дітьми жила дуже бідно в арендованій квартирі. Вдова Ковачка прямо голодувала у ті тяжкі воєнні роки. І продукти, якими мій батько платив їй за моє утримання, були для неї прямо рятунком.
    Школа у Виноградові мені багато знання не дала, бо я не вмів угорської мови. Знав слова, знав читати, писати, але говорити не умів і не розумів викладів і пояснень учителів. Та все ж таки я аж тепер зважую як розумно батько поступив, коли мене прямо з корінням вирвав із села, з дому і «переплантував» до міста, в нову школу, в нове оточення, а головне – у гніздо хоч і бідної, але культурної, інтелігентної сім’ї. Вражень у мене і по сьогодні дуже багато з тих часів, і вони ніколи не можуть затертися, хоч куди важніші події в житті вже не бачу так яскраво, як ті, що я прожив у Виноградові. Я побачив зовсім інше життя. Я навчився правил поведінки доброго культурного хлопчика. Аж там я побачив, що маму треба цілувати і в руку і в губи, коли ти йдеш до школи і вертаєшся додому. Мені це зразу сподобалося, і я кріпко рішив, що зразу, як тільки мені мама принесе продукти, я її поцілую не тільки в уста, але і в руку.
    Мене повели в кіно. Я певний, що був з мого села першим хлопчиком за всю історію від відкриття штуки кіна, якому пощастило в ті роки попасти в кіно, побувати в театрі, бути на гостині в інтелігентній сім'ї. О, це були для мене цілі «відкриття». Я знав, я бачив, як живуть люди поза «солом'яною стріхою».
     Моя душа відкривалась і все нове всотувала в себе. Я почав жити «подвійним» життям. Не перестав я бути селянином, бо зразу, як тільки потрапляв додому, кидався в те життя повною силою, повною парою, ніби хотів надолужити все втрачене, але, як тільки мене батько відвозив до Виноградова, я починав бути «студентом», правда, якось і тоді перемагало село. Бо у базарні дні з мене не було ні науки, не міг всидіти на квартирі, а біг на базар, заходив у двори, де звикли зупинятися з возами мої односельчани, коли я побачив когось, радів йому, як рідному, і вже не розлучався, поки вони не повертали додому. І з яким болем дивився, як віз зникав у куряві, як односельчани йшли пішки навпопередки ід Гліковому млинові. Я їх супроводжував не раз аж далеко за місто. І коли прийшлось розставатися і повертатися, я сумував, плакав душею і заздрив їм, що вони ще сьогодні будуть вдома, а я мушу тут оставатись.
    Часто мені не вдавалось побороти себе – і я йшов додому. Знав, що мене стрінуть докори батька, знав, що через день-два я мушу знову вертати, та помочі не було. Мене рвала якась непереможна сила до рідного села супроти всіх неприємностей, на які виставляю себе. І так я протягом шкільного року в першій класі пропустив 252 уроки, хоч не був хворий, ні інші причини не спиняли мене у відвідуванні школи. Тільки непереможна туга за селом, за рідними, за «чарами» природи рідного села повертали мене до нього знов і знов. Звичайно, були й наслідки, бо лише два мішки картоплі і ще якісь продукти врятували мене від того, щоб учитель угорської мови не провалив мене при кінці року.
    Другий клас я так і не закінчив. Політичні події 1919 року перешкодили мені продовжити навчання. Виноградово підпало під окупацію румунів, а моє рідне село відійшло чехам. Границя Вишнім Шардом і Широким була границею між румунами і чехами. Крім того, захворіла моя мати іспанкою і 16 лютого 1920 року я став сиротою. Залишила нас наша дорога мати дрібними на батька.
    Та перед Великоднем на три тижні до священика прийшов якийсь невідомий чоловік і цікавився, немає у селі тих, що десь ходили в школу, або чи немає таких батьків, що хотіли б післати своїх дітей вчитися, бо в Берегові відкрилася руська гімназія. Священик дав закликати на фару мого батька. І ще того самого дня я стався учнем гімназії. Був це професор-монах Крайчик, що «зловив» мене в сітку нової школи
    Коли я почув про це, зразу мене вдарило в голову і в серце те, що там будуть учити не по-угорському, а по-руськи. На це натискав батько, коли мені переказав нову вістку і мою нову судьбу.
    І писати, і читати, і все будуть там учити по-руськи? - питався я, здивований

 — Так, як я з вами говорю? – докопувався, бо ще все горів від гніву, як сміялися з мене у Виноградові у школі, коли я, відповідаючи, робив помилки в угорській мові.
    І коли я довідався, що нас будуть учити рідною мовою, я до такої школи зразу відчув симпатію і погодився їхати, та просив батька, щоб я вже тільки по Великодню їхав. Мою просьбу було задоволено і, хоч як я любив Великдень за його триденні ігри біля церкви, нетерпеливо чекав того дня, коли мене батько поведе до Берегова в руську гімназію.

     Попав я в інтернат. Нове життя, нові обставини, Нові люди, нові приятелі і новий світ стріли мене в Берегові.
     Студентське життя у Виноградові я втілив у малій повісті «Дитинство Петрика». Студентські роки в гімназії мали бути описані в запланованій частині цього твору «Юнацькі роки», та так і по сьогодні не написав я другу частину цього твору. І в рамках короткої автобіографії не буду описувати студентське життя. Досить того, що воно викресало мене таким, яким я є нині. Я ріс не тільки фізично, але й духовно. Я там : знався, хто я , хто були мої діди-прадіди, звідки вони з'явилися на прекрасному Закарпатті і «чиї ми діти». Я тоді відчув себе сином великого українського народу, і я знав, що ціле життя буду йому служити, ким би не став і куди б мене доля не кинула, і в які б обставини не потрапив. Згодом мені довелось багато боротись, багато терпіти, багато енергії витратити на те, щоб це моє переконання обороняти, хоч виставляв себе не раз і на небезпеки, що грозили моїй екзистенції.
     Та я витримав. Витримав то селянською консервативністю, яку гнути не можна, тільки ламати. Все, що виросло в мені, виростало повільно, як дерева під полониною. Але вже, що могло нарости, то наросло твердістю кременя і вросло назавжди. Мені це передав у спадщину дід по матері Юра Чейпеш-Кляпчук, який був «патріархом» села. Знав я його все однаковим. Велике, широке, кігтясте обличчя, ще кістлявіше міцне тіло. Великі очі, велике чоло, довге сиве волосся, підстрижене, щоб не крило ковняра піджака. Це була людина поваги і пошани. Сказав Кляпчук слово в громаді – до нього прислухалися: чи вибирали чередаря або свинаря, чи польових сторожів-«керейтовів», все мав слово Кляпчук, бо його слово було обмірковане, мудре. На вітер він слів не кидав. Жив він не у центрі села, а під самим лісом дубовим у казковому саду. До нього вела дорога із села, глибоко копана, щоб хоч сяк зменшити стрімкий схил. Вивести віз сіна чи збіжжя могли тільки найсильніші воли в селі, воли Кляпчукові. Та й ті йшли тихо, напружуючи всі свої сили. Тому він ніколи коней і не тримав, вони беруть гору рвучко, а це можна тільки на короткій відстані, а потім вони зупиняються і віддихуються. Зупинитись на дорозі до Кляпчука, тягнучи навантажений віз, було неможливо, бо хто б його спинив і хто б потім рушив з місця.
    Мамина бабка була противага дідові. Тиха, мила, ревматизмом на старості літ згорблена бабуся, вічний сторож (розуміється, разом з лютим і грізним Циганом) домівства. А було що сторожити в діда Кляпчука. І ту бочку, в якій прабаба втопила песиголовця, коли вони напали на село, і ті світлі від старості сусіки, скрині, лади і всілякі інструменти, змайстровані самим дідом, і велику пасіку, і сад з грушами, яблуками, які тільки в діда були — на все село рідкісні і смачні. Словом, це був музей мого дитинства. )
    Дідусь мого батька був протилежна Кляпчукові натура. Тиха, мирна, працьовита і надзвичайно побожна людина. Не мішався у громадські діла, бо мав повні руки своєї роботи. Його сад не уступав садові діда Кляпчука, але був не в одному масиві, а в трьох. Прадід жив на Грунку. Це поза Городищем найвище місце в селі. Там, над лісами - Станинцівський грунок. Там жив колись мій прадід. Вся гора була його. Величезний сад, а посередині хата, з якої видно було всю Боржавську долину, як на долоні. Дідо переселився в село. Тобто в нижню частину Грунка, що через гору Чепаковець, крізь густий дубняк збігала в село, лишивши ліс на горі, а сама садом добігала до дороги. Тут дідо побудувався, «щоб ближче було до церкви», як не раз нам малим пояснював, коли ми казали, що там, на Грунку, краще було, бо видно «цілий світ» звідтіля.
    Третій садок був у Винниці. Це для нас Винниця, бо виноградником це місце зробив дід. Це був перший виноградник у селі.
    І де було дідові часу займатися й іншими справами, коли в нього було стільки своїх.
    Мені він, високий, сухорлявий, нагадував апостола своє поставою і своєю поведінкою. Сидячи в нього на колінах, я часто слухав казки про босорканю, про упирів, про водяників і про нечисту силу, яка у північ і в полудень може обезтямити людину і повести, куди їй захочеться.
    Бабуся, хоча від неї в мене небагато спогадів залишилося, знаю, що була також досить висока і також сухорлява. Запам'яталося, що вона вміла нам, малим, смажити найсмачнішу ратоту-яєшню. В малих залізнячках олія, багато пір'я зеленої цибулі, а на це вбите яйце, і на самий вершечок кусники чорного житнього хліба. І щоб ми не побилися, ідучи спільно, вихапуючи чимскоріш і чим більше, бабуся дає кожному повкреме у глиняні блюдця, та тоді вже і найстарший брат Василь, і середущий Іван, і я могли спокійно смакувати «найрозкішнішу» страву мого дитинства.
    Про мого батька багато не скажу, бо про нього мало писати не можна, а «много» я написав у повісті «Сусіди» про Юру Станчука (а згодом це стало і моїм псевдонімом), головного героя повісті, це і є життя мого батька. Це була дуже гарна людина. Високий, стрункий, жовтяво-червонявої шкіри, русяве, кучеряве волосся на круглій, розумній голові з широким чолом. На лице я не його син. Я син, чи краще сказати — внук, Кляпчука. І в обличчі, і в ріст і, здається, в натурі. В старості батько своїм виглядом дуже нагадував мені Шевченка. Розумні, вдумливі очі, високе, трохи випукле чоло. Якими здібностями був він обдарований, видно з того, що, будучи у війську, навчився прекрасно говорити румунською, німецькою і угорською мовами. Почерку його пера я завидів ще й по матурі. Недарма протягом 25 років був старостою села і головою церковної громади. Що є в селі громадського це все праця за його керування. Гарна, простора школа, сільська хата, церква (крім мурів) — все це робилось за його, а то народним методом. Поле кожна більша буря заливала, бо річки текли зиґзаrами, він міг вдовж і впоперек поля прорубати широкий канал і так перемінити вічні болота в родючу землю. Який спротив не робили йому ті, що мусили жертвувати квадрати своєї землі під канал, але поборов їх батько.

    А яке шляхетне серце було в нього! Наведу такий випадок: хтось вкрав від нас з поля два пласти сухої отави. Ми голосимо це батькові і просимо, щоб розшукав злодія.
  - А може то не вкрадено, а якийсь бідняк поніс, бо є в нього теличка, а сіна для неї не має, щоб визимувати,- толкує нам батько.
  -А як це вкрав не бідний чоловік? – питаємося. — Як не бідний, а якийсь п'яниця, вкрав, продав і пропив.

     - Як не бідний, а якийсь п'яниця, вкрав, продав і пропив, тоді біда буде з ним,-  заспокоює нас батько

      Так я довідався, хто то був.

      Інший випадок. Стричаник, що мав яругу поруч з нами, одного літа скосив так, що більшу частину шувару нашого згріб собі. Знову ми кажемо батькові. А він подумав, подумав, а потім питає нас:
    - А ви не знаєте, що недавня буря розкрила в нього верх солом'яного хліва і тепер треба цілий перекрити. Потребує він той шувар. Та й іншим разом
того не робив.

      - О, ти Соломоне шардівський!

     По Першій світовій війні був голод. Одного весняного ранку приходить до нас мати малолітніх дітей якої муж в Америці. Там його війна захопила. Стала горі одвірком засмучена (вона переді мною й тепер стоїть живою, якби це вчора сталося, а не майже 50 років тому). Батько просить її сідати і казати, що нового. А вона замість відповіді починає плакати. Батько закликає мамку до передньої хати на якусь нараду, а коли вони виходять, батько її питає, як там у неї з хлібом, а вона замість відповісти ще гірше зачинає плакати. На те батько питає, чи немає в неї якогось мішка. І тоді вона починає «сповідатися». Ще мішок є, але грошей немає, аби щось купити в нього, а хліба вже тиждень немає в хаті.

      -Не біда, – потішає її батько. - Скоро вернеться твій муж з Америки. Війна минулася і принесе гроші. А до того часу ти дістанеш муки і фасолі. Та ж ти наша кума, небого. Чому плачеш, чому скорше не прийшла?

      А того вечора такий «наказ» дав батько матері:
    -Ти подивися, що в нас там є в коморі і заділи, щоб було до нового врожаю, а решту — роздай людям бідним, най якось дотягнуть до весни...
    Та його щиросердечність не мала міри. І коли мати передчасно померла, а батько й таки нас хотів всіх вивчити, крім старшого сина Василя, що зостався на господарці, і старшої сестри Марії, що тримала жіночу роботу по смерті матері, попав матеріально в таку біду, а помогли йому лихі люди, що цілий маєток здовжив і згодом на ліцітації все було продано. Та ми, вже тоді вивчені, домовились з Підкарпатським банком, щоб він купив наш маєток з тою умовою, що ми перекупимо його, аби старий батько мав де дожити свою старість. Що і вдалось нам зробити.
    Та цей його неуспіх до скону життя не затьмарив його як людину совісну, працьовиту, добросердечну. Я гордий за те, що є сином такого батька і йому завдячую, і тільки йому, що зараз пишу цю автобіографію. Отож моє дитинство - то була одна повість, одна казка, і воно й послужило мені написати «Дитинство Петрика», повість «Сусіди», оповідання «Сватачі» також взято з того, що я бачив у дитинстві, оповідання «Передмова» без мого дитинства не могло і зародити ся, а не те що бути написаним. Героєм оповідання «Малий торговець» є брат Андрій, але мені він «продавав» свої твори в дитинстві. А в повісті «Сусіди» в Станчука є діти – сини і дочки, а одним з тих синів є я сам. Словом, майже немає твору, де так чи інакше не грали ролю мої герої з того, що я пережив у дитинстві.

      Перші твори були друковані в юнацькому часописі «Наш рідний край». Це були пісні народні, казки, приповідки, описи народних звичаїв. Першим твором, що написав вже сам від себе, була стаття «Як відбуваються коляди в Нижньому Шарді», я написав, і вислав на конкурс часопису «Наш рідний край», і виграв другу грошову премію. Але вже не пам'ятав, чи це було в 1924 чи 1925 роках. У 1925 році у книжці «Народні оповідання про давнину», що вийшли друком у Пряшеві, надрукував я і перші матеріали моєї  праці «про Ракоція».
    Зараз тяжко пригадати, які твори письменників я тоді читав. І які враження вони на мене зробили. Знаю, що дуже я любив читати тоді казки. Яка книжка з казками мені не потрапляла в руки, так я і не ви пускав, поки всю не «перегриз». Казки Грімма, арабські казки, казки тисяча і одної ночі, народні казки Володимира Гнатюка, які де тільки були мені доступні книжки з казками, я їх добував. А ще знав угорську мову трохи, а в Берегові довчився цілком, так що тоді почав читати і по-угорськи.
  За казками йшли історичні оповідання. Бо коли казки розвивали мою фантазію і я хотів стати якимсь героєм казковим, то народні оповідання мене завели у давнину наших предків. Я бачив їх життя, їх боротьбу зі своїми ворогами, їх успіхи і неуспіхи. Тоді я вже ставав на бік моїх предків. Я усвідомлював, що вони боролися й за мене, праправнука. Тут пригадується Андрій Чайківський, Іван Франко, Іван Нечуй Левицький, Микола Устиянович, Богдан Лепкий і інші,і інші. Хіба перечислиш усіх?
    І під впливом цієї лектури в мені почала рости якась сила, що мені диктувала, що я мав також писати: я мушу писати, я мушу стати письменником. Бо як багато книжок я перечитав, але про нас, закарпатців, там не згадувалося. Мені так хотілось перечитати щось історичного про моїх предків, а таких книжок не було. Коли я перечитав Кралицького «Князь Лаборець», а згодом Луку Дем'яна «Чорт на весіллю», почав мріяти про те, щоб і самому щось написати.

       Думав і хотів статися письменником, а почав писати вірші. Чому вірші, зараз таке пояснити не можу. Шевченка, Франка я полюбив з перших днів навчання в гімназії. Мені хотілось коротко, якимсь сильним вигуком сказати щось гарне, щось добре. Словами пісні я почав виражати свої почуття. Пісні народної і піснями на слова Шевченка та й інших поетів. Я любив, дуже любив і зараз люблю співати. І мабуть, тому я почав «літературний шлях» піснею, віршем. І коли Наталка Гаврищук, що ходила зі мною в один клас, дала мені альбом, щоб я їй написав до нього, я задумав написати сам вірша і його вписати, а не вірш якогось поета. У своїй діточій наївності я тоді уявляв собі, що ось від «цього твору» й буде числитися моя літературна діяльність. Я уявляв собі, як здивується. Наталка, як перечитає вписане, як поцікавиться, чий то вірш і як я скажу, що це я сам написав. Вона страшно здивується, що я пишу вірші, бо ж цього ще ніхто в світі не знає. Це моя таємниця. Та я рішив, що вона хай знає, тільки, аби нікому про це поки що не говорила. По уроках я спинив її в класі і, як всі вийшли, подав їй альбом, думаючи, що вона перечитає, певно, почне розпитувати, і тоді нам ніхто не буде заважати, щоб я їй «висповідався» і зрадив свою тайну. Вона ж була моя «симпатія» в той час. Та мене постигла велика невдача. Перша невдача на «літературному полі»: Наталці кудись дуже спішно було, вона подивилася, не перечитавши, подякувала за «вічний спомин», скоро впакувала альбом у сумку між книжки та й побігла, доганяючи свою подругу Софію Мельник, що теж ходила в наш клас, і вже була на вулиці, як ми бачили з класу крізь вікно.
     Я був розчарований. Але докоряв не собі за наївність, а їй:
    - Ти, дівчино, не знаєш, який «історичний» момент моєї біографії ти так запропастила, таку нагоду, що й ти попадеш у мою біографію, ти змарнувала. Та знай що і без тебе моя літературна діяльність почалась. Мій перший літературний твір вилетів між «люди».
     І ось світова війна десь запропастила Наталку на своїх руїнах. Не тільки пропав її альбом, але й безслідно щез у мене і той вірш, яким я колись починав свою «літературну» діяльність. Тепер мені за ним не жаль, бо не від цієї дати числиться моя літературна творчість, бо поетом я так і не став. Бо я писав їй

вірші, а як пару з них і надрукував «Наш рідний край», то я вибрав собі для них псевдонім Юрія Луная, щоб так ніхто і не знав у гімназії, що і я пишу вірші. Бо я вірші писав, а думав статися прозаїком.
    Правда, я хотів стати не так письменником, як просвітителем свого народу. Коли мені в ході науки почали розкриватися різні тайни природи, навколишнього світу, тайни нашої народної старини, давня історія світу, народів, і мого народу зокрема, я радів, але при тім жалів тих, що не мають нагоди навчитися цього, і на вакаціях я ставав «просвітителем». Де тільки була нагода, я заводив розмову з моїми ровесниками і зі старшими. Авдиторію знайти було не тяжко. У той час я вже записував народні пісні-співанки. Раз написав ті, що сам знав, що сам співав з хлопцями на пасовиську, на прогулянках, коли йшли по гриби, по горішки, купатися в Ходиш чи Берберку або Шардика. Та коли мій запас був вичерпаний, я брав зошита, йшов на вечорниці, на пряхи, і почав записувати ті пісні, що я не знав. А там вже завести розмову, чому я це записую, для кого, для якої цілі, тільки один короткий крок був на перехід до розмови на інші теми. Про те, що я навчився у гімназії, а чого вони не знали (примічаю, що всі народні пісні, мною записані в гімназії, я дав Гоєрові, учителеві з Перечина. За мадяр він мене наживив, записуючи мелодії народних пісень. І щоб не лежали «мертвими», я йому дав їх, щоб використав у своїх працях. Яка їх доля постигла, так і не знаю й по нині).
     Нагоду на «просвітительську» працю мені дала Книжка «Про землю, небо, сонце, місяць і звізди». Десь у четвертому класі я перечитав цю книжку. І мені самому відкрилися очі і розум на многі речі, яких нас ще не вчили, бо предмет астрономії був пізніше. Я так захопився причинами затемнення сонця, місяця, пір року – всім, що було в цій книжці, що зробив собі конспект на цілий товстелезний зошит і то з тою метою, що зразу вдома прочитав лекцію народу на цю тему. Та ж про ці «таємниці» в селі не знав тоді ніхто.
     Сяк я вступив у безпосередній контакт з народом вже не як його син, але і як його «учитель», а при тім сам від нього почав учитися, записувати перекази, оповідання, приповідки (на жаль, все це стало жертвою вогню по війні). І тут в мені дозрівало друге «призначення» — я буду писати й сам про свій народ. Першим моїм «твором» і ознакою, що я буду писати, було завдання написати оповідання про найкращий день вакацій. Це було, здається, в шостому класі. Професор української мови Кирило Заклинський дав нам на домашнє завдання описати найкраще проведений день минулих вакацій.
    Я описав, як ми з найстаршим братом Василем цілий день возили з поля врожай жита і пшениці. Я написав повнісінький зошит великого формату на 16 або 18 сторінок. Точно вже не пам'ятаю. Описав я, як одного чудового літнього дня ми встали вдосвіта, коли ще солов'ї в кінці города заливались своїми треля- ми в корчах ліщини, і до сходу місяця з різних закутин поля звозили збіжжя, заливаючись потом від літньої спеки. Дівчата жали, а хлопці в'язали снопи, зношували і складали хрестці. Спів, жарти, сміх лились на всю гору. Потім була гостина. Ось такий день був найкращим днем моїх вакацій.
     Це була перша спроба описати життя мого народу. Здали ми зошити професорові, а наступного дня Заклинський кличе мене в канцелярію інтернату (він був і нашим вихователем). Сидить професор за письмовим столом, виправляє наші твори. Бачу, мій зошит перед ним розгорнутий. Остання сторінка. Я вклонився, він перегорнув переді мною ще раз зошит, ніби щось

 шукаючи чи в чомусь переконуючись, а потім закрив зошит, блиснув на мене крізь окуляри – і прямо встромив у мене свій запит:
      - Станинець, звідки ти списав це? — запитав, а його очі вже не тільки світились, але й грозились.

     Обличчя професора почало червоніти.
  – Я не списував, — толкую спокійно.
  - Те, що ти тут написав, ти десь вичитав у книжці і переписав у зошит, як домашню задачу.

     - Ні, я нігде нічого подібного не читав і нізвідки не виписував. Я описав те, що ми робили, так, як то було,- говорю вже виразніше, натискаючи на кожне слово.

     Мені приємно, що професор не вірить, що це зі своєї голови написав.
    - Описано це гарно, але це не твоя робота, а когось іншого, - стоїть професор на своєму

    - Ні! Ні! Це я написав сам... - боронюсь відчайдушно.
  Кругле, повне обличчя професора, здавалось, ще більше закруглилось. Червоність аж б'є жаром, очі ще більше засвітились. Хотів ще щось сказати, але нагле повернув тіло до стола, столець зарипів, застогнав під ним, ще раз гортає, щось шукаючи в моєму зошиті, а не знайшовши – повертає до мене обличчя, вже не червоне, а проткане ледь видною просинявою сіткою, на круглій лисій голові, здавалось, ще більш порідшало пристрижене до голови посивіле волосся. Стягнувши в густішу сітку зморшки, що розбіглися від очей в Гострі списики, трохи прижмуреним правим оком, помахуючи головою, колов мене і очима, і словами:
    - Ти, поганче, ти, поганче... Чужим пір'ям хочеш себе прикрашати... Та знаєш, як це негарно? Ти знаєш, як це називається, коли хтось у якогось письменника щось відпише і твердить, що це він написав? Ми про це вчились. Знаєш, як то погано чужим трудом хвалитись і собі його привласнювати? Це дуже погано... А ще гірше, що не признаєшся...
      Кожне слово професора влітало в мне, мов гострий спис, мов куля, і кололо в саме серце, ображало. Я був розчарований таким оборотом, бо чекав чогось іншого... І, хоч совість була чистою, бо ніде нічого подібного не читав, але як переконати професора що це не так? Чим доказати свою невинність, як скинути з себе тяжке звинувачення?

     - Пане професоре! — їжачився я, палаючи невидимим вогнем.-Ви всі книги нашої бібліотеки знаєте Якщо я переписав, прошу назвати автора, назву книги, з якої я переписав, і на зошиті написати – плагіат, а мене провалити з руської мови!..
    Я чекав, що професор страшно розгнівається, схопиться з стільця і як не виб'є, то викине з канцелярії.
  Та цього не сталося. Він довго дивився застиглим поглядом на мене, колючи, свердлячи і i помахуючи головою, що мало означати і зневагу, і співчуття, за мій злочин і засуд мого поганого вчинку, вистогнав:
  - Іди, іди, сідай до науки і більш такого не роби... А в жовтні тема домашнього завдання була така: описати вид Берегова з найвищої гори.
    У суботу по обіді ми цілим класом вийшли на високу гору. Все оглянули. Місто лежало перед нами, мов на долоні, біжачи з підніжжя виноградників рівниною під чорний дубовий ліс, що теж втікав на Батьово і губився в синяві імлистій.

    Усе було дуже гарно, але я хотів бачити цю красу в іншому освітленні. Попросив свого найліпшого товариша Михайла Боїшку (також писав вірші і

 збирав, записував народну словесність), щоб остався зо мною, бо нам треба конче бачити, як буде сонце заходити.. Ось, той захід сонця я й описав у своєму творі. Та тепер я старався бути короткослівним.
     Я бачив, як череда корів рухається поволі в місто. Польова дорога закурилась за ними. Корови несуть смачну вечерю солодкого молока. Від Севлюша проривається дубовим лісом поїзд, лишаючи по собі кучеряві гриви диму. Він спішить, щоб не втратити теплу вечерю. Над цілим містом знімалась прозора покрова сивої тканини. Варилась вечеря і курилось по вечері з люльок натруджених городян.
    Заграва заходячого сонця найскорше гасла при землі, а потім весь обрій ще горів при заході сонця, почало гасити рожеву усмішку і небо. Натруджена польовими роботами земля встелювала прохолоджену вечірнім сутінком землю і виривалась до сну рожевою подушкою неба, яке вже встигло засвітити
перші ліхтарі.

     Тільки поїздові було не до спання. Бо він «повечеряв» на станції короткою закускою-зупинкою, вже запахкав димом і поспішив у напрямку Батьова.
  Коли ми на наступному уроці української мови поправили помилки в роботі, про підсумки нашої праці професор Заклинський висловився так:
    - Найкраще описав те, що видів з найвищої гори Берегова, Юрій Станинець. Він описав захід сонця. І це йому досить оригінальним способом вдалося.
    1926 року я в Берегові закінчив гімназію. І по матурі мріяв поступати на філософський факультет Празького університету. Та матеріальні обставини цього не дозволяли. Я подав просьбу в Дирекцію пошт у Кошицях, щоб мене прийняли на роботу. Довго прийшлось чекати на відповідь. І в тому очікуванні я написав оповідання «Матурист». Про бідного хлопця, якому вдалось закінчити гімназію, але мучиться біля бідних батьків, бо на роботу не може влаштуватися, а далі вчитися ніяк. Це оповідання я дав перечитати секретареві Спілки молоді Копачеві і в нього воно і понині. Правда, не в нього, бо він скоро вмер, а з ним пропало і оповідання.

     Коли прийшла з Дирекції пошт негативна відповідь, що «нема міста», я рішився заочно записатися на юридичний факультет в Празі, але батько напирав, щоб я подався на богословію. Я «втік» до Чехії, щоб не бути на конкурсі. Місяць побув на екскурсії з угорською гімназією. Платили мені за те, що співав тенором у квартеті, який виступав по різних містах Чехії. Та замість мене батько поїхав на конкурс, а що єпископ Гебей дуже добре знав батька, так прийняв мене й без мене.
    Та я не тратив надії, що буду «цивільом», хоч і послухав батька і поїхав у семінарію, бо не міг спротивитися його жагучому бажанню, що я маю бути в нього священиком. «А інші мої діти про мене най учаться на адвокатів, лікарів, най будуть і губернаторами, але я тебе посвятив на це, та мене послухай, сину...» благав батько, просив, молив. Ну, як було його не послухати.
    Та на моє щастя чи нещастя, судити тяжко, на першому році викладали тоді філософію і фундаментальну догму. Я так заглибився у ці предмети, хоч у гімназії ненавидів латинську мову, а ці предмети тут викладали по-латині, я став зразу відмінником з цих предметів. Подумав: якщо я не можу бути

професором і учителем мого народу, буду його вихователем, просвітителем, будителем, як був колись Духнович, Павлович, Кралицький чи інші.

     Так і визначився мій житейський шлях. Студіюючи в семінарії, я й не покидав своєї головної мети - я буду письменником. Поринув у бібліотеку семінарії і почав набиратись «мудростей». І хоч много часу і енергії забирали предмети, я писав. Оповідання «Русин» в той час написане, і я почав шукати дороги до твердині муз.
    Тут у мене було дуже тяжко, бо не мав нікого, хто б вів мене цією дорогою, хто б написане перечитав, поправив, дав поради, вказівки. Писав без ніякої

 допомоги, і тому пробитись було дуже тяжко на сторінки газет і журналів. А їх і не було.
    Та коли з'явився журнал «Наша земля», я й надіслав оповідання «Дарунок Миколая» і журнал його опублікував у 12 номері 1928 року. Не отримав герой мого оповідання дарунок від Миколая, бо він був бідний син вдови. Дарма він був такий чемний, так добре вчився. Зате отримав подарунок я.
    У 1930 році я скінчив семінарію і мене призначено до Углі Тячівського району. Гори, річки, полонини цієї околиці дуже добре прислужили мені, як

 майбутньому письменнику. «Трагічна помилка», «Тестамент», «Чиста правда», «Посередники миру», «Веретено впало», «Червона йонатаночка»  - все це матеріали з Углі, Колодного, Вонігова -  словом, з Тереблянської долини.
    Зараз важко мені пригадати, які твори я читав найпершими. Знаю, що Нечуй-Левицький повістю «Микола Джеря» справив на мене дуже велике враження. Я мучився разом з його героєм. А. Чайківській «Козацька помста», В. Устиянович «Месть верховинця», Осип Турянський «Поза межами болю», Гоголь «Тарас Бульба», Іван Франко «Захар Беркут», «Перехресні стежки», Ольга Кобилянська — ці твори мали на мене тоді вплив.
    На початку я любив казки, потім історичні оповідання, повісті. В один час я дуже любувався народним оповіданням. Особливо М. Бачка, романтичними історіями Федьковича, Кнута Гамсуна та інших. Згодом я вже почав «сакувати» не фабулу, не романси, а способи опису, стиль. Почав ділити книжки на «добрі» і «недобрі» з боку форми, цінував їх лiтeратурною ціною. Судив вчинки героїв і критикував, що мені не подобалося, щось пробував уявляти, як би був я то написав. Я почав зовсім іншими очима дивитися на літературу.
  І тут уже я дивився на літературу, як на мистецтво взагалі, як на засіб добрих і згубних впливів на мене, на мій народ. Я знав, що порнографічна література чи образи можуть знищити людину морально, повести на дорогу розпусти. Я знав жертви неморального життя між нами, студентами. Починалось то з ніби

мистецьки гарних листівок з декольтованими дівчатами, а кінчалось венеричною хворобою. Я знав, що добра література виховує, а недобра нищить, руйнує. Цей погляд у мене й зараз не змінився. Я радий, що зараз не треба боятись батькам, що дітям в бібліотеках попадуть до рук книжки, які б їх розклали морально. Приємно мені дивитися, як нашу бібліотекарку обступлять полки дітвори і хапають книжки, гукаючи:

     - Ольго Іванівно, дайте мені цю книжку читати!

    - Ні, тобі ту ще скоро читати. Я знаю, яку тобі дати. Читай ту, яку даю, а згодом дам іншу. Як виростеш, прочитаєш і ту, а тепер бери цю, яку тобі даю. Це дуже гарна. Якраз для тебе.

     - Що це? Це не бібліотека, а заразом і школа читання. Не дарма краща бібліотекарка в нас так шанується. Самоуком пробив я собі дорогу в літературу, тому й не довелось мені в житті стрічатись з видатними людьми. По закінченю студій кинуто мене на Верховину, там я прожив ціле життя. Хоч і хотілось познайомитися з визначними людьми, та не було нагоди, бо далеко було з-під полонин до Ужгорода. А ще дуже гальмувало мене те, що я зразу захворів на нефролітіазіс. У лівій нирці витворився камінець і він такі страшні болі спричиняв, що я був буквально прикутий вдома. Бо як тільки сів на віз чи на автобус, діставав такі страшні корчі, що їхати було нікуди. А коли я пробував, так моя подорож все кінчалася в лікаря або лікарки, де мусив пролежати день-два, щоб корчі перейшли. Та все ж таки поетів і прозаїків Закарпаття я майже всіх знав особисто. Починаючи від Луки Дем'яна, Олександра Маркуша і кінчаючи Паriрьом, з Гренджею-Донським був знайомий, з Андрієм Карабелешем два роки сидів на одній лавці, передчасно померла Василина-Миколая Божук, вона була моєю симпатією в один час, написала мені чудові листи, присвятила пару віршів... З Олександром Сливкою переписувався, ділився творчими порадами, поет Микола Рiшко, Петро Міговк має за жінку вуйну моєї жінки, часто стрічаємося. Іван Чендей добре знайомий мені і доводилось розмовляти на літературні теми. Новіше познайомився з критиком Василем Попом і письменником Юрієм Керекешем.
  В. Поп мене вразив. З вигляду гарний, молодий хлопець. Чоловік думав би, дивлячись на нього збоку, що важнішої задачі в нього немає, як усміхатися й світити на вас своїми сірими очима. А як перечитаєш його книжки, його статті, як дізнаєшся, що це професор університету і що тижнями не виходить з кімнати, тільки тоді, коли кличе обов'язок, але сидить цілими днями і ночами в книжках, як міль, що всі закутки його квартири завалені книжками, рукописами, журналами, газетами, то тоді ти збагнеш, що це людина, яка тілом і душею присвятила себе справі нашої літератури. Я був цим вражений. О, як приємно вражений. Ось так мала б кожна людина посвятитися тій справі, на яку має покликання

     З творами будителів Закарпаття я познайомився в гімназії. На уроках української мови. Вони заставляли мене продовжувати ними почате діло. А діла було досить, бо мій народ знав тільки молитися з книжки Духновича «Хліб душі» і щойно по війні заспівав по цілому Закарпаттю новий свій гімн «Подкарпатськії русини, оставте глибокий сон» і «Бо свої то за горами, не чужі». Не розумів народ суті тої правди. Многі, збаламучені продажними агітаторами, живленими чужими грішми й інтересами, не признавались до свого історичного кореня. Вони не українці, а русини, підкарпатські русини, угророси.
    Ту роботу будителів мені й хотілось продовжити. Я пам'ятав Духновича: «Бо свої то за горами, не чужі», «Я русин був, есьм і буду» і «Подкарпатськії русини оставьте глибокий сон», а ще «Добродітель превишаєт багатство» мене захопило в той час. Інші поети тих часів мене своєю творчістю не захопили. Я

цінив скорше їх почин, їхні старання дати народу якусь духовну свічку в руки і освітлювати собі дорогу до кращого, до вищого.
    Що наштовхнуло мене на соціальну тему? На це питання дуже легко відповісти і можна висловити одним коротким словом: життя. Саме показало мені, що я маю писати, про кого і як. Я так і робив. Не дерся в хмари, не літав далекими світами, а почав писати раз сам про себе. «Описати накращий день моїх вакацій», «Описати вид Берегова з найвищої гори». Записати ті картини. Легко мені було цей день описати, бо він мене промочив потом при роботі, бо мої руки горіли мозолями від того дня, бо сам я співав з хлопцями, жартував з дівчатами місячної ночі на снопі вівса. От цей трудовий і радісний день мого життя я й описав. Описати вид Берегова з найвищої гори було також не тяжко і того Берегова, що мене в мурах гімназії перетворило у свідомого сина свого народу, де я заспівав пісню Шевченка «Поховайте та вставайте», де я навчився Франкових «Каменярів» і потім десятки разів зі сцени декламував не тільки в Берегові, але в Празі, Брні, Пардубіцах, Моравській Остраві, Оломоуці і в інших містах. Захід сонця цього Берегова описати мені буде не тяжко. Шкода, що професор не змусив описати нас схід сонця. Бо я був би, певно, вплів у той схід сонця і схід мого сонця. Тут воно для мене вийшло, засяяло, щоб вже ніколи в моєму житті не заходити, не затьмаритись і тоді, коли бурі життя клубились наді мною чорними хмарами і сипали, били студеним, твердим градом..
    Та скоро я почав описувати і своїх братів, своїх батьків, своїх дідів - описував тих, що їх любив, і тих, кого ненавидів за їхні гріхи, їхні помилки, їхню підлість. Правда, ненавидів не їх, а їхні помилки. І тут мені не треба було брати «шіфкарту» в дорогу на пошуки героїв моїх творів. Жили вони поруч зі мною Описував я біду свою і біду свого народу. Так і виходили у мене твори на соціальні теми.
    Фольклор нашого народу – це душа, це невмирущий геній народу в піснях, казці, це філософ в приповiдках, прислів'ях, це невичерпна скарбниця творчого генія. Це перлини літературної творчості поета народу, це згустки філософської мудрості, виражені у коротких прислів'ях, приказках. Так думає і вчить нас мудрості сам народ. Вчить радіти, коли є чому, вчить плакати, коли є над чим, вчить берегтися, коли від кого. Гостре відчуття народної сатири бере на колючки всіх ворогів, всіх визискувачів, всіх фальшивих пророків. Сатира проста, але така влучна, така іронічна, така дотепна, що її перевершити дотепер не вдалось ні одному сатирикові, ні одному гумористові,бо тут діє талант всенародний, талант поколінь. Моя творчість почалась дуже легко: із записування того, що мій народ створив для мене. А коли я почав і сам писати, все «підслухав», як мене і «обвинив» критик Ф. Потушняк у рецензії на мою першу збірку оповідань «Подарунок».
  І це була свята правда.
  Я дійсно підслухав, як народ співає, як народ хвалить, як народ кляне, як дебатує, дискутує, як ганить. І я подивляв все те, що я чув з уст народу. А як пробував його наслідувати, тоді бачив — де мені до його таланту! Часто мріяв, як би добре мати стенографічний апарат, щоб то зразу все записував. Оповідання «Чиста правда» «Сватачі», «Веретено впало» і інші та повість «Юра Чорний» є свідком того, як я цілив і як пробував використати фольклор у своїй роботі.
    Сваряться мої сусідки між собою. Сваряться страшно. Нігде їм на спільнім дворі. Сварка доходить до кульмінаційної точки:
  - Ага, думаєш, що збудешся 'ня, що переживеш 'ня, бо ти молодша... Ого, не чекай, я ще тебе переживу, я загризу 'тя, ти... ти...
  - Жийте, жийте! перекрикує її молода.

    - Жийте, доки вас дев' ять вдовиць не змолить із сього світа... Я слухаю і собі мислю, що це означає, що це за бажання, щоб так довго ця жила, щоб вже аж дев'ять вдовиць своїми молитвами допомогли їй дожити цей світ, горі плечима пішов мороз. Бо хто знає, яку силу народ приписує молитві вдовиць, а число 9 є кульмінаційне число сили гуртка, бо й ангельських ликів 9, то аж тоді можна збагнути, що бажала ця жінка своїй суперниці.
  Пару слів, а який образ, а які емоції тягне за собою цей образ. Попробуйте ви, письменники, так легко і так просто повторити це іншими словами, в інших випадках. Пробував я і аж тоді побачив, що мій народ - це геній і тоді, коли радіє і тоді, коли хвалить, і тоді, коли проклинає...
  Котрі мої улюблені письменники? На це тяжко відповісти. Як ріс, так мінялася любов до письменників. Уже я згадував, що моя любов до літератури починалася народною піснею, казками, легендами, переходила на народні оповідання. Типом тоді для мене, і насолодою були народні оповідання Марка Вовчка, згодом мене поривали історичні теми А. Чайковського і інших, потім я дуже любувався романтичними повістями. Ще далі я читав з насолодою повісті побутові. І «Перехресні стежки» Франка надихали мене охотою і бажанням самому написати велику повість, де я описав би побут свого народу, його звичаї і обряди, що згодом і зробив у «Сусідах». Я бачив, що життя йде вперед і много звичаїв, що вже за моєї тямки відмирали, а вони були гарні, так віддзеркалювали життя, побут, радість і біду народу, що їх описати – значить описати частину історії народу.
    1 з моїми ростом і дозріванням мінялися і автори, i котрих я люблю читати. Від Котляревського до Г. Тютюнника та «Тронки» Гончара. Зарубіжних письменників я любив завжди і люблю зараз - від Данте до Хемінгуея. Та згодом я вже підбирав собі літературу залежно від того, що я хотів від неї. І ось, коли хотів полюбуватися стилем, композицією повісті, читав Бальзака. Починати так з «нічого», як Бальзак починав, і з кожним реченням, з кожною сторінкою так вміти дати розростись і акції, і сюжетові, і конфліктові! А все це робилось таким блискучим стилем – я в один час був би вмер з голоду, читаючи Бальзака.
    Коли я хотів писати «Юру Чорного», перечитав «Селян» Раймонта. Правда, що від цього твору, та й не тільки від цього, в мене руки опускалися. Що ж мені, безталанному, братись за писання, коли світяться на горизонтах літературного неба такі світила. Та це приголомшення тривало пару днів, а потім знову брався за перо. І як мені вдалося хоч одне речення з багатьох, що мені здавались літературними, був вдоволений і любувався ним, як та мати дитиною: хоч вона й була негарною попри других, та не любити мати її не може.

     Писати оповідання я пробував «учитися» у Флобера, Мопасана, Міксата, Божени Нємцової, Карела Чапека, Чехова і багатьох інших. Про Стефаника, Коцюбинського вже й не згадую, бо вони були моїм «насущним хлібом» літературним – з гімназійної лавки і по сьогодні. Багато творів Толстого, Гоголя, Тургенєва, Достоєвського я перечитав ще студентом. Особливо твори світової слави, як «Війна і мир», «Воскресіння», «Анна Кареніна», «Ідіот», «Мертві душі», «Брати Карамазови». Мене полонили свого часу радянські письменники. Своїм стилем прив'язав мене І. Ле, а Г. Косинка своїми чудовими оповіданнями, Остап Вишня «Усмішками». Це ті автори, яких мені пощастило до війни перечитати з радянських письменників. І що прикували мою увагу так, що й зараз пам'ятаю про ті часи, коли їх читав. Читав я і інших радянських письменників тоді, та ці троє залишились в пам'яті дуже свіжо.
    Вже я згадував, що жив відірваний від світа на Верховині не тільки через брак комунікації, але моя хвороба прив'язала мене до місця роботи, і тому я не брав участі ні в яких організаціях. Бо навіть на десятирічний ювілей моєї матури не міг поїхати, хоч хотілося зустрітися, поговорити, побачити своїх товаришів з гімназії, тому тільки телеграмою привітав і завітав між них до Берегова. Таке в мене тяжке життя склалось і не раз плакати хотілось, що мене доля так скривдила, так скарала, так обікрала. Здорові люди тратять сили на гуляння, на п'янство, на що їм захочеться, а я так бажав бути між людьми, щось почути щось побачити, чогось навчитися, набратися якихось нових вражень - а тут сиди дома, бо жорстокий тиран хвороби так диктує..

     Метод соціалістичного реалізму допомагає мені в творчій роботі, бо ним найлегше писати. Він заставляє придивлятися до життя, самому жити тим життям, вивчати то життя, а потім у своїх творах відтворити його. Вибрати з життя, що суттєве, що цінне, що достойне і необхідне наслідування і такими створити своїх героїв. Реальними в житті і соціалістичним способом ділами своїми. Та хіба наука це є най легша творча праця одного письменника. Не ламати голови жодними ультраізмами, чорними і темними абстракціями, але з широко розкритими очима крокувати прекрасною землею, неосяжною батьківщиною, радіти разом з тими, що радіють успіхам своєї праці і все те старатися якнайживіше, якнайвірніше вистелити на папір, живими барвами народного слова... Що за приємність така праця, що за розкіш...1все. Вийде з того соціалістичний реалізм.

      Найбільш я люблю писати оповідання. Чому? Бо над доброю повістю треба роками працювати. І то не тільки розумово, але й фізично. День у день протягом довгих місяців і років сидіти за письмовим столом. А до цієї праці в мене не було фізичної сили в молодості, а зараз і поготів. Бо хоч добре оповідання дуже тяжко написати, його легше переписати як довгу повість. А в мене та хиба, що не можу нічого написати так, щоб воно мені подобалося. Скільки разів не перечитую, — все поправлю, а поправлене ще раз переписую. Попробуй це зробити з романом.
    Які в мене погляди на оповідання? За піснею, в якій народ, співаючи, виражає себе, свої радощі і смутки, своє щастя і своє горе, оповідання стоїть на другому місці. Бо дар мови служить не тільки для того, щоб ми порозумілися між собою, але й для того, щоб ми створили собі, записали собі те, що ми є, чим ми є, до чого прагнемо, куди йдемо. У переказах, легендах, народних оповіданнях широко описується те, що в пісні оспівується. Народні казкарі – це перші письменники короткого жанру. Оповідання найбільш підходить за своєю природою, щоби вбра ти в художню правду, в святковий одяг все, що письменник хоче дати народу. А дати він має життя і мусить описати саме життя. Але мусить його вбрати в одяг мистецький, бо інакше ті правди, які він несе між народ, будуть «тяжкостравні», повість, роман не кожний має часу, не кожний має нахил і терпіння перечитати. Але коротке оповідання, новели візьме кожний у руки. Почне читати не з наміром, аби чимось збути час. На письменникові лежить тягар обов'язку написати оповідання так, щоб читач, як перечитав першу сторінку, вже не відірвався від читання, поки не перечитав останню. Якщо й не зразу, то щоб протягом якогось часу це зробив. Ось яке завдання має оповідання. Ось як мають писатися оповідання і в чому складність, специфіка такого твору. Так мистецьки оформити життєву правду народу, щоб її кожний з насолодою ковтав, а не читав. А чим оповідання коротше за своєю формою, тим тяжче втілити велику правду в коротку форму. I, як бачимо в корифеїв світової літератури, не многим це вдається. Но спалахнути і сплавити куди тяжче, як довгим і сталим вогнем руду перемінити в сталь.
   Сяк я дивлюся на оповідання і пишу його не тому, що це праця коротка, а тому, бо на довшу «сплавку» в мене не вистачає сили. І як за собою залишу хоч пару оповідань, які переживуть мене, буду щасливий, я буду вважати, що досяг тої цілі, до якої був призначений за своїми крихітними здібностями. А як вже і не здібностями, та за тою силою, яка мене заставила писати, чи мав я на це дар, чи не мав. Хоч і добра воля і то якийсь «мус», що мене заставляв до писання, був, і я йому підкорявся. Хоч не раз сам на себе злився, чому то я не можу полежати, почитати щось гарне і відпочити, але годинами сиджу, сиджу, пишу, сучуся, горю, вистукую на машинці замість того, щоб вийти на двір, подихати напахченим ароматами цвіту повітрям, порадіти красі природи. Ні, сидиш і мучишся. А не мучитися не можна. Не дозволяє якась сила, але вона мене робила щасливим. Коли вдалось щось написати, той день не пропав марно,

     Яка різниця між оповіданням і новелою? Та, яку я навчився, вичитав з книжок літературознавства. Hiчого нового від себе додати не знаю. Та все ж таки щось сказати треба. Різниця є, але й не описує те саме життя новела, як і оповідання. Але новела обмежується коротким відтинком життя одної людини або декількох осіб, новела видає свій рефлектор на одну подію з життя і її старається втілити у форму слова, в образи опису.
    Оповідання має право, і цим правом завжди користується, описати життя і події ширшим полотном, може охопити життя декількох осіб і брати на поміч допоміжні сили.
    От, і вся різниця між новелою і оповіданням. Та немає мірила, коли новела перестає бути новелою, бо переросла себе, пірвала їй виміряні границі, починає топтати межу оповідання. От тут не поможе ніякий «міряльник».
    І то саме в оповіданнях. Коли воно зменшило кроки так, що воно стало новелою, коли розігналось так, що вже не є оповіданням, а повістю. Чи хоч би малою повістю, як зараз мода нанизати давні оповідання. Коли воно розрослося за подіями і часом до того, щоб ми мали право його охрестити повістю?
    Я читав угорського письменника Марої Шандора повість «Шіраль». Описаний один день, перебутий одною особою у готелі, а вийшла книжка десь 250-300 сторінок. За мірками часу це не повість і не оповідання, а новела. Але за розміром не новела і не оповідання, а повість.
    Та як бути? Так, як у мене бувало. Мене ніколи не боліла голова, що я хочу написати. Новелу чи оповідання. А боліла і може ще буде боліти, як написати, якими засобами зробити з написаного літературу і літературу в повному розумінні цього слова.
    Ось, що для мене важно було і по сьому буде. Бо великий Толстой застерігав кожного новеліста, що мала форма не дає право на малий зміст, а навпаки.

     От це й важне для мене, а не те, яка різниця між новелою і оповіданням.
  Зрештою, зараз все мішається. В наших літературних журналах все частіше друкуються сатиричні мініатюри під написом: короткі оповідання. Ще це не оповідання і не новела, і навіть не етюди, не ескізи, а якесь «мікрооповідання». Інакше його не назвеш, але це не дивниця. Час летить вперед. Бо якщо колись вченим, що посміли рушитися в дорогу сушею або морем, треба було цілі бібліотеки везти з собою, Щоб по дорозі не вмерти з нудьги, то космонавт Попович взяв з собою вірші Шевченка, бо де ж в нього було часу за один обліт навколо земної кулі читати не те що оповідання, ай новели.
    Та ж різниця між оповіданням і новелою, що в оповіданні проблему можна розгорнути широкими пластами. Просити на поміч декількох осіб, їх схарактеризувати, «підфарбити», підмалювати живими пейзажами терен і околиці дії героїв, добрим, вагомим словом, виразами, реченнями.
    У новелі все це треба обмежувати. Подумати над кожним словом, бо тут треба короткими словами сказати багато, бо рамки новели тісні, много слів може затулити головне - ціль і ідею, які письменник намірив досягнути. Лаконізм тут обов'язковий, але такий, що при тім був би остаточний, щоб добігти до цілі не марафонськими дорогами, але короткими, тільки ці дороги мають йти «впоперек», перетинаючи довгі зигзаги-серпантини. Навпростець, найкоротшою дорогою доскочити до фінішу.
    У новелі кожне слово має бути на своєму місці так вклинено, щоб його не можна зрушити з нього. Якщо з оповідання не раз можна цілі речення або й описи чи якусь подію викинути без шкоди, то в новелі, добрій новелі, не викинеш ані слова, бо тут кожне слово має свою вагу, своє значення, своє місце і має викликати в читача якісь емоції.
    То ж новела – це школа, якою кожний письменник починає вчитися писати, це кінець висоти художнього творення. 3 новел починають великі письменники складати романи на сотні сторінок, але з романів новели ще не пробували робити. Новелою і я починаю робити перші кроки в письменники і новелою хотів би й кінчити. А чи то буде новела чи оповідання, що я пишу – цим мене голова не болить  

      Хто з письменників мав на мене особливий творчий вплив у жанрі оповідання?
    Стефаник був моєю мрією з того часу, як я прочитав «Синю книжечку». Він полонив мене не тільки чаруючим стилем, але змістом своїх оповідань. Це були люди такі близькі моєму серцю, такі знайомі, немов вони взяті з мого рідного села, а не з Буковини, Галичини. Бо біда в нас була одна, спільна. Ті трагедії крокували й нашими селами і під нашими солом'яними стріхами ті драми були, що потрясали Стефаника.
    Чому все-таки я про ті біди так много не писав, це тому, бо вони отруїли моє ще молоде серце, і я вважав, якщо я про них буду писати, цим вони ще збільшаться в нас. То хай вже мій народ хоч в моїх творах не чує про біду, досить про неї пишуть інші. Я попробую про інше. Є про що. Мої герої хай не падуть жертвою біди, нещастя, неправди. Хіба аж ніяк не можна їх обійти?
    Михайло Коцюбинський полонив мою душу не тільки досконало опрацьованими творами, але свої ми чудовими пейзажами. Це такі чудові малюнки, такими яскравими барвами слова схоплені і все відповідають душевному настрою героя. Читаєш «Бурю» — і аж присідаєш від удару громів. Вогонь у «Фаті моргані» чуєш, як руйнує все, він відплачується за народну біду. А ті порівняння, немов на замовлення,сиплються і сиплються, і все кращі та кращі. Дуже запам'яталося оповідання Григорія Косинки. Його люди такі рухливі, такі мужні, хоч і надихані ліризмом. Коли я читав його оповідання, тоді ще не знав, що він належить до трійці Стефаник-Коцюбинський-Васильченко. Тепер вже не дивуюсь, що зробив на мене таке велике враження.
    Як я розумію впливи, традиції і новаторство? Традиція – це прапрадід, батько. Без неї письменник не може обійтися. Саме дитинство і молодість людини через десятки років буде традицією мого життя. А історичні події народу, давнина – це ж основа, на котрій будується сучасність, це корінь, з якого росте дерево, щоб могло дати плоди поколінням. Боротьба народу за своє існування проти ворогів. Все це входить, як традиція народна, на якій будується нове, краще, справедливіше, гарніше. Це школа, яка вчить як на правдах, так на помилках минувшини і вказує дорогу до кращого майбутнього. А це, що ми можемо зробити краще за наших батьків, це і є новаторство. Новаторство в житті і в праці.
    А новаторство в літературному творі — це є старе вино в нових бочках. Старі правди в нових формах. В поезії помітно це у Коротича, Драча і в інших, а в прозі Є. Гуцало говорить по-новому щодо форми і стилю. У довших речах

 Г. Колісник звернув на себе мою увагу повістю з лемківського життя. Стиль динамічний і якийсь незвичний, своєрідний, читається легко, як легко стрибають герої повісті. Бо хіба в горах можна без стрибків рухатися, щось зробити, кудись добратися? І річки там такі, і вітри, і громи гучніші, як на рівнинах. Щось таке нагадує й автор повісті «Низький Бескид». Це, по-моєму, і є новим стилем про нове життя писати, те, що живе в мені, як вода, що дозріла сама собою виливатися у форми...
    Та одного ранку пробуджуюсь досвіта і без моєї волі думки почали снуватись навколо цього боляка. І не раз щось спалахнуло вокіл мене. Подібно до того спалахує магнезійне світло у фотографа, щоб точка яскраво схопила своїм об'єктивом особу, яку требасфотографувати.
    – Є, є! — скрикнув я схапуючись.
    - Що є? - питається настрашена жінка, бо я її пробудив викриком.
    – Є оповідання...
    - Яке оповідання?
    — «Програний поцілунок»...
    І я схопився, щось накинув на себе, зошит у руку і сів та почав писати. Коли жінка встала, не пам'ятаю. Та лише чую, що відзивається до мене:
    - Ходи на сніданок.
    - Зараз, зараз, відповідаю, не відриваючись від писання.
    - Та бо ти ще не мився, не одягнений, чоловіче... І ще того дня оповідання було написане. Коли по надвечір я зайшов у сад, щоб віддихатись, освіжитись. я відчув, що зовсім не змучений. Навпаки. Я був такий легкий і в такому настрої. Як би ні! Такий тягар був скинутий із серця, вилитий у форму оповідання. «Програний поцілунок» вже було тільки переписати на машинці «обшліфувати». А хіба це вже робота?
    Описав я, котре оповідання родилося найтяжче і тепер треба згадати і те, що далось мені найлегше. Це оповідання «Веретено впало». Допомогла мені його написати одна дівчина, з якою її доля дуже негарно поступила. Скривдила її. За те я був «щедрий» до неї. Я віддав її за любого. І вони, напевно, й сьогодні живуть щасливо. Любляться.
    Десь кінцем жовтня або початком грудня 1943-го року написав мені редактор «Літературної неділі» Федір Потушняк, щоби я прислав до різдвяного числа якесь оповідання. Щоб воно пасувало до пори року.
    Та біда, бо я нічого такого не мав. Але через пару днів воно було написане і у різдвяному числі надруковане під заголовком «Веретено впало».
    Служила тоді у мене дівчина з Верховини. Дівчиною її вже не можна було назвати, бо віддана була. Але й жінкою вона не була, бо не мала чоловіка.
    Любилась вона з гарним легінем.
    Веселий, співучий. Любив і випити з хлопцями, коли треба було. Але, як випив, траплялася якась бійка, то він у ній мусив брати участь і все в ній його був «амінь», за це мати дівчини, сама вдовиця, побоялась його взяти додому за зятя і віддала дочку за нелюба. Іван з жалю пропав у Чехію, але і в Анни не було життя, бо її чоловік був не чоловік, а якийсь вовк і ведмідь в одній особі. Пожили вони пару місяців і щастя Анни, що і її чоловік скоро побачив і признав, що життя в них не буде, і одної темної ночі зник з села в Радянський Союз. Границя тоді була в нас спільна на гребенях Карпат. І прощаючись, від молодої жінки, лишив їй на ружових щоках не відпечатки гарячих поцілунків, а синці.
    Денне завдання виконано. Час відпочити. Заходжу до кухні. Анна пряде льон.
    На пряхах гучно, весело, говорять, сміються, співають. Падуть веретена, а за ними поцілунки сиплються. А тут так тихо...
    - Твоє веретено не падало?
    - Падало.
    - Кому?
    - Кому треба було. Хто заслужив.
    - А пісні не є на веретено?

     - €. Як би не була.
    -Ану яка? Най чую.

- Упало ми веретено, нікому його зняти.

Були якісь легіники,пішли домів спати.

Упало ми веретено, подайте ми хлопці,

бо не прийшов мій миленький у білій сорочці.
    - Ось ця пісня й послужила мені мотивом до писання оповідання «Веретено впало».

       -Йой, ай бо ци не впознають дома, у нашім селі, ош тото ви за мене написали, - побоювалася Анна.
     - Не бійся, не впознають.

 І я даного слова дотримав, бо Анну перехрестив на Євку Король, а Івана Лучку на Олексу Волоса. Та на цім справа не скінчилася. Прийшло звільнення Червоною Армією від гортіївського фашизму. Зима. Наш драматичний гурток хоче дати якусь виставу, а відповідної п'єси нема. І нараз мені прийшла сміла думка до голови. А що, якби я попробував написати якусь п'єсу? І написав. Протягом одного тижня. Народну комедію в трьох діях. А назва її «Веретено впало». Матеріал оповідання я здраматизував. Вистава пройшла з великим успіхом. Сміху було, аж вікна дрижали. На виставу ми запросили і першого секретаря райкому Тячівської округи Кирлика. По виставі просив обов'язково переслати п'єсу до Ужгорода для друку. Но пообіцяв, як потім виявилось, легко, бо п'єса й по сьогодні не надрукована.
    Ще одне оповідання написав я на замовлення. Але воно замовникам ніколи не втрапило до рук. Це «Муки творчості». Здається, 1936 року в грудні отримав листівку з Праги. Часопис «Пробоєм» просить мене написати до новорічного числа оповідання. Коротке. На дві-три сторінки, але «сильне». Я ймився до роботи. Шукав теми не знайшов. Шукав сюжета - його не було. О, натхнення – це є джерело всього творіння. Нагнатись на нього і «сильне» оповідання поллється з тебе, як з водопаду вода. Але натхнення не приходило нізвідки. І поки я «походив» всі ці «інстанції» оповідання було готове. Правда, не на 2-3 сторінки, а в п'ять разів стільки. А сяк воно вже до часопису не годилося. Туди я відіслав давніше написане -  «Нова папка». Це й було на дві-три сторінки. Про симпатичного хлопчика-пастушка, що подер ще добру солом'яну шапку, щоб батьки купили нову, бо він вже в старому не буде корову пасти. А як увечір почув, як батька болять плечі від роботи, а тут треба йти робити, бо Іваночкові, ой, треба нову шапку купити, син встав вдосвіта і як знав так полатав пірвану ним вчора шапку, тільки, аби батько міг спочити по такій праці, і не йшов заробляти на нову шапку.
    Ще оповідання «Малий торговець» я написав на за мовлення торговельного товариства «Гондя» для їхнього календаря. Героєм став мій молодший брат Андрій, він не хотів учитися. Закінчив горожанську школу - і йому досить. Бо він торговцем хоче бути й для цього з нього школи доста. Так і сталось. Він і до сьогодні працює в торгівлі. Правда, не малим торговцем.
    Образи моїх творів — це живі люди, між котрими я жив. З ними навіть фотографії в мене були... І «любок» з моїх творів. I Анна Дашик з «Червоної йонатаночки», і Євка Король у «Веретено впало», і інші.
    Збирав я матеріал по горах, по долах, у чудових селах, на берегах Тиси, Тереблі, Боржави, вечорницях, весіллях і похоронах, у вагонах поїздів. Та що много говорити? Де б я не був, що б не робив, з ким би не розмовляв, все це була «організація» матеріалу до моїх творів.
    Художні засоби, форми - се робив не я, хтось інший. Хто він такий, чи то й «вона» була, не скажу. Кажуть, що ім'я їй Муза, інші що «натхнення», а я, чесно,імені не знаю. Може, вони і були мені на помочі.
    Які прототипи моїх творів? У повісті «Сусіди» головний герой Юра Станчук і його сестра Марта. Станчук - це мій батько, Марта - це моя тітка. Ще й тепер жива сестра мого батька. Я їх створив такими, якими вони і є, якими я знав батька і тітку. Я тільки старався їх «вбрати» в літературне життя. та я хотів зробити таких типів, якими мають бути люди, котрих я собі уявляю. В сім'ї і між людьми, в праці і боротьбі. «Бог мені так судив... Таким я народився... В таку минуту начадився... Така його доля... Так йому суджено...» Це народні вислови, але я з ними  ніколи не міг погодитися. Ніхто не створений для біди, для використовування другими, для зневаги, для беззаконня, для проступків, для гріха. Такими ми себе самі робимо або нас такими зроблять. Але ми маємо для того розум, силу, щоб не коритися лихій долі, щоб боротися проти зла, щоб заставити долю обернутись до себе лицем, а не задом.
    I таких людей у моїх творах я старався робити прототипами героїв. Станчук не віддавався злу і не відступав тоді, коли йому загрозили смертю. Легко було плюнути на все, помиритися з Медвідьом, сказати «Моя хата скраю» і робити тільки своє діло. А він цього не міг і не смів сказати, а коли згоріла хата його швагра, він все кладе на одну карту і заставляє так зробити і свого швагра, свою сестру, а не піддатися свавіллю, не відступати парцелу серед села жидові, але будувати на ній таку хату, яку вже не можна підпалити. Саман і бляха не горять. Ось так має поступати кожна людина, коли стрінеться з неправдою, кривдою, злом. Це і є прототип, якого я вивів на сторінках повісті «Сусіди» 30 років тому. Людина і в літературі мала стати типом мого народу. Характер окремої людини мав бути показним для загалу, я старався показати, що може трапитися з людиною будь-якого народу. Я хотів мати якийсь дороговказ для загалу, але в побуті нашому, народному, це мало дихати вітром Карпат, запахом садів і виноградом закарпатським. Мені хотілось показати суттєве для нас в особі однієї людини, в способі її життя і її боротьби зі злом.
    Те саме в оповіданні «Червона йонатаночка». Наш народ біднів з кожним роком. Визискували його всі. Спекулянти жили, пили з нього соки, його працю скуповували за безцінь. Яблука на цвіті віддавали за п'яту, шосту правдивої ціни. Використовувалася на це «голодна» пора року. Коли вже старого хліба й сліду не стало, а новий тільки почав плисти, ряснів сходами, був вперше обкопаний. І тоді до голодного селянина приходив спекулянт, давав завдаток на новий урожай яблук, слив, горіхів. Та давав не завдаток, а творив ціну наперед «шацуючи» з цвіту, який буде урожай.
   От я і вивів Юру Поповича, щоб показати, що минув час, коли ми мали тільки обробляти землю, а торгувати мав за нас і для нас інший, чужий. Це новий тип нашої людини, що вміє зібрати яблука, про дати їх, заробити на тому, але не ошукати свого бра та по крові.

     В оповіданні «Програний поцілунок» я вивів інтелігента – нового чоловіка і на цьому полю життя нашого. Його ідеал мав послужити ідеалом будь-кому. Де б він не працював. Словом, мені хотілось показати людей у моїх творах, все, чого можна було б навчитись. Чогось кращого, ліпшого. Бо доля в тебе буде така, яку ти собі заслужив, виборов своїм життям, своєю працею, своїми силами і при помочі добрих людей, що й тобі й собі хочуть добра.
    Над чим я зараз працюю?
  Мені хочеться опрацювати декілька давно зароджених сюжетів на сучасну тему. В дальшому плані в мене написання автобіографічної повісті. Мені хотілося б надолужити хоч дещо з того, що я втратив протягом двадцяти років, коли не друкувався, але й не писав. Випадало перо з руки, коли пробував. Мене викинули з літератури за те, що я був священиком
    Коли літом 1945 року тодішній уповноважений у справі культури Лінтур Петро організував перший по війні великий літературний вечір в Ужгороді в театрі, і мене телеграмою запросив узяти в ньому участь, я приїхав і прочитав оповідання «Подарунок» у переповненій залі театру.
    Хоч Лінтур організував вечір, та першу скрипку грав Патрус-Карпатський. Хто він такий, аж демонстрував коричневою гімнастеркою, перев'язаною широким ременем. А вже широкі сторінки «Радянської України» так поволі розгортав і так довго шукав там своїх віршів, щоб кожний бачив, де його вірші вже друкуються, чим ніхто з нас, смертних, ще не може похвалитися.
    І як я вийшов за куліси, він запитав Федора Потушняка:
- А цей чого тут. шукає? Хто його запросив сюди - Та Петро Лінтур.
- Досить нам з таких. Досить нам з попів.
    А за деякий час він став секретарем Спілки письменників. І коли восени 1946 року він організував літературний вечір в залі колишнього Народного дому, мене вже не просив ніхто взяти в нім участь.
    Та я й так поїхав, хоч подивитись, послухати. Та бодай був не їхав. Там я стрівся з Потушняком, якого теж не запросили на вечір. Коли я висловив своє здивування, він казав не дивуватися, бо новий секретар не те що не запрошує до праці, але грозить. Каже, що таких письменників, як Станинець, Потушняк, Маркуш та багато інших треба арештувати, а не співпрацювати з ними.
    - Та мене мадяри не те що арештувати, але недавно хотіли розстріляти, та хіба за це тепер мене треба переслідувати? А є на то причина?
    -  Причина знайдеться. Досить якусь книжку знайти в тебе, щоб арештувати, – пояснив Потушняк. Та арештували не Потушняка і не мене, а секретаря спілки Патруса.
    Але лиха він мені наробив непоправного, бо я написав братові, щоб подивився і деякі галицькі видання «Нашого прапора» спалив, а він взяв і буквально все спалив. Я хотів здуріти з жалю, як дізнався, та було запізно. Щоденник майже на 500 сторінок, много рукописів оповідань, етнографії — все впало жертвою вогню.
    Пробував я зв'язатися з поетом Ю. Гойдою, але той, як побачив мене в редакції «3. П», так настрашився, що навіть не попросив сісти.
    Тоді вже мною оволодів якийсь темний відчай. Перестав передплачувати літературні журнали, перестав читати, затикав вуха від всього, що нагадувало українську літературу. Вимикав радіо, коли почав читати якесь оповідання і вибігав на двір, як вцілений отруйною стрілою. Закинув навіть з очей свої книжки, щоб вони не кололи душу. Та втратив я найдорожче...

      Як ви любите проводити свій вільний час?

     Залежить від того, яка це пора року. Зимою, якщо тільки трохи дозволяє хвиля, то пройтися. Але самому. Щоб ніхто не заважав. Щоб думки, які виніс собою, ніхто не колошив у моїй душі. І щоб я не стрівся з голодними пташками, що вже ледве перелітають з місця на місце, а нічого не мають поїсти. Тоді ціла прогулянка попсована. По прогулці люблю у теплій кімнаті послухати радіо, концерт і лекцію на наукову тему. Але про щось таке, що я не чув. З тайн техніки, медицини, чудес природи. Оповідання, повість і вірш якогось поета мають бути все під руками. Коли на це «апетит» прийде. А вже «на добраніч», то це - як дитині «цуцлик». Влітку прогулянка в саду, в ліси, поля, на річку, але не сам. Аби було з ким розговоритись. Та говорити не якісь порожні слова, а щось змістовне. Як немає з ким, то заставити тих заговорити, з ким стрічаюсь. І ніколи не вертати тою дорогою, якою рушив на прогулку. На одне два рази
дивитися не цікаво і шкода часу.

     Які види мистецтва ви любите?
  Усе, що зроблено по-мистецьки, я люблю. А ще як воно тобі рідне і створене митцем твого народу, ціна його подвійна у мене. Наведу примір: минулого літа побував в Ужгороді. Мав пару годин вільного часу і провів їх у замку. У музеї любувався чудовими краєвидами наших художників. Намилувавшись досхочу, вже думав відійти, коли в кутку між дверима і вікном побачив скульптуру В.Свиди «Поцілунок». Молодий сильний гуцул схопив молоду гуцулку, перекинув через коліно і намагається поцілувати. Скільки життя вкладено в роботу, а яке життя... Гуцул у довгані, сильні, у легких постолах ноги. Видно, не раз приходилось скакати через прірви, з каменя на камінь, проскочити через прудку Тису так, щоб вода не мала часу намочити ноги. Гуцулка? У найпишнішому народному вбранні. Форми тіла - сама гармонія, чиста приманка: прудка, як олениця, але й це не помогло. Попалась в кліщані обійми... «Ну, й бери, як впіймав...»
    Колись я написав оповідання «Програний поцілунок». Якщо ще колись прийдеться писати про поцілунок, так це буде називатися «Вкрадений поцілунок». А навів мене, старого, на цей «гріх» скульптор В. Свида минулого літа своїм «Поцілунком». І сяк у мене з кожним справжнім мистецьким твором, до котрої галузі б він не належав, якщо це є дійсно мистецький твір.
    Які мої улюблені пісні?

    У різні пори життя були різні. Але від молодості і по сьогодні не перестає бути моєю улюбленою «Верховино, світку ти наш», «Реве та стогне Дніпр широкий». Заспівати «Верховину, світку ти наш» десь в лісі, щоб пролунало далеко, далеко. Хіба є кращого «напою» для душі?!... А «Гей, на високій полонині», чи новіше – «Верховино, мати моя...»? Та це не пісні, а «насущний хліб» душі моєї. 3 мадярських люблю «гелгетови», якщо їх співає талановитий співак. А одну перевів собі і по-нашому виспівую: «була в мене мати мила, вна мене дуже любила. У день прала, вночі пряла, тяжко мене годувала». Зі старих руських до серця мого тепер промовляє: «мне все равно, любит иль нет, страдать иль счастьям наслаждаться. К страданьям я привык давно, мне все рано, мне все равно...» Та маю надію, що по сему вона вже перестане бути моєю улюбленою. Бо мене до якої роботи заставляли: «Пиши, як колись писав, комусь ще потрібні твої твори, твоя праця».
    Які ваші улюблені композитори? Чим полонять?

     Люблю слухати Лисенка. Особливо на слова Шевченка. Люблю Чайковського. Штрауса і його вальси. І всіх, що скомпонували мелодійні твори.
    Які ваші улюблені художники?

     Нашого Бокшая дуже люблю. Особливо, де змальована золота осінь. З особами найкраща «Зустріч на полонині». У «Бокорошах» чудові хлопці, що прощаються з бокора, але у дівчат немає виразу на лицях «до побачення», над рікою мала стояти жінка з дитиною. І не сміятися, а правою рукою помахувати, що мало означати «до побачення» і благословення в щасливу путь, та зараз побоювання на лиці з небезпечного плавання її мужа і батька її дитини. А вона стоїть під деревом з дитиною на руках і сміється..
    Ще Шолтеса люблю і Глюка. Особливо «Лісоруби», та це не значить, що інші не викликають ніякого приємного враження. Та хіба згадаєш всіх наших славних художників.
    Яка ваша улюблена пора року і чому саме?
    У 1942 році до збірки оповідань «Подарунок» я написав був і передмову. Але вона не змінена в збірці. Там таке написано: «Народився я в ту пору року, коли поди вже згиналися під тягарем вимолоченого хліба, сади пахли дозрілими фруктами і виноградом, обороги височіли, наповнені буйною пашнею».
    І мабуть, тому, тепер я майліпше люблю стиглу, багату, золото-бурштинову осінь. Вона – моя улюблена пора року. Це час достатку. Це час, коли ти вже бачиш результати своєї праці. Весна, літо – це час насолоди красою природи. Працюєш і любуєшся красою праці і красою природи. Осінь? Це час нагороди за твою мозолясту працю, за твій піт, що його ти пролляв протягом гарячого літа. Минули бурі, повені, затихли громи. Вже не треба тремтіти, що протягом пари хвилин град може знищити все, що ти довгими тижнями виростив. Що буйні і рясні сади протягом хвилини можуть перетворитися в руїни. Все обмолочене, перемішане з болотом, знівечене лежить мерцем на грудях матері-землі...
    Цього восени боятися не треба і, мабуть, тому я так люблю тиху, теплу осінь. Сонечко гріє, гріє, але вже не пече. Хоч і злітає, тріпочучи, половина листя з дерев, але воно на мене смутку не наганяє. Це тому вони падуть, бо дерева помирають. Вони тільки встеляють землю, щоб природа на м'якому спочила і тоді набрала нової сили до нової весни. До нового врожаю.

     Пустіють поля? Ні! Вони не пустіють. Вони тільки віддали свої дари і заслужену нагороду за труд земледільцям. Та ось поряд широчезні килими озимини. Зелень аж тепла новим життям, новими надіями на новий урожай. Хіба не це і є правдива панорама осені: час, що платить за труд, і час, коли кладеться в землю основа і зародки нового врожаю. В цю пору я народився: 5 вересня. І в цю пору року і став письменником.

     Осінь мене заставила сідати за письмовий стіл. Братися за перо. Вона наливала в мою душу нектару творення. Все, що краще в мене, - написане в цю пору року. Пташки відлітали в теплі краї, діти сідали за парти до науки, а я сідав за стіл. Земля віддавала всі плоди хліборобові, а моя душа запліднювалась новими творами...
    Та весну, літо я не любив і не люблю?
    Люблю і їх. Без них не було б і плодоносної осені Але це інша любов. Вони мають свої неповторні принади.
    Перші бруньки на деревах, сині очка рясту на узліссю... Отари підсніжників... Сад у хмарі цвіту яблуневого... Перша зелень на лугах, перші сходи в загородах... Та це радість пісні, дзвони поезії, що її співає весняний вітрик в коронах садів... Це неповторна симфонія весни...
     ...Тільки б цвіт з дерев так скоро не опадав. А ще від того, щоб не падав у зливу весняної бурі... Земля встелена сніжними пелюстками цвіту, а повінь тече мокрими мітлами в каламуть ровів.
    Тоді я вже втікаю в сади, замикаюсь в кімнаті...
    Як дивитися на білу смерть сніжних пелюсток?.. Так заквітчували синяву неба і так скоро осипались у болото. Хоч і лишили по собі зав'язь...
  Тому осінь і є моя пора року...
                                                                                                                                                      Горонда, березень-серпень, 1964 р.