Літературні читання

Сьогодні, 1 травня, в нашому музеї було проведено літературні читання. 48 років тому, а саме 1 травня 1965 року, Ю. І. Станинець завершив написання повісті "Червона йонатаночка". На той час письменник проживав у селі Горонда Мукачівського району. Основний текст написаний у 1942 році, та згодом автор поглиблює характери головних героїв Василя Дашика та Юри Попадинця і оповідання розростається у повість, яку Ю. Станинець, допрацювавши, завершив 1 травня 1965 року. У широкий світ повість, надрукована видавництвом "Гражда," вийшла в 2011 році. У повісті відтворено не тільки історію, побут та духовне життя закарпатського села, але й кохання та боротьба за нього двох молодих людей: Юри та Анни. Пропонуємо кілька цитат з повісті "Червона йонатаночка"

А яблук сього року зродило, як ріні. Із дороги, що пробігає долиною Тереблі, видно, як груні, вкриті рівними рядами садів, червоніють пишними йонатанками, як сміються до сонця помаранчевою барвою

ренети, цитронки, як манять до себе круглолиці батулки, як пашать продовгасті шуварки...

...Ходив Дашик коло свого саду, як мати біля дитини. Обвивав прискіпи кожної осені, щоб зайці не обгризли, білив кожної весни проти всілякої зарази, лазив по стовплю за гусеничними гніздами, кожної весни протинав, обскріптував повідтрісковану кору. В нього крона

кожного дерева мусила бути, мов букет, а кора стовбурів - мов лице при добрій вибритці...

...- І такий хоче моїм зятем Бути?! Та я тобі ноги попідламую, як ще раз побачу вистоювати з ним, грозив (Дашик) доньці Анні. Юрові також казав, щоб лишився його дочки.

Легко говорити. Та ж Юру скорше лишить його душа, а Анни він не лишиться. Анна буде його, хоч би межі Дашикового саду обговорили всі чорти пекла, і крізь них він проб'ється і добереться до неї...

Літо дозрівало повним келихом. Довгі сонячні дні окрилювались щоранку з-за полонини і пролітали над садами, полями, лишаючи за собою все більше і більше спілості. Сталось цього року літо напрочуд погодився. Ще люди не вспіють згадати, що треба б уже дощику, а вже хмари знімаються з-за Тиси. І тільки земля досхочу нап'ється живоносного дощику, а сонце вже знов пригріє.

Тепер? Осінь вже нагулялася, вже бабино літо плете золотий шлаєр молодій, а в садах тихо, німо, мертво. Ніхто їх тепер не стереже, Врожай на деревах перестигає. Аж просить: беріть нас, зривайте, бо нам уже місце не на деревах. А дерева також вибираються із сил.

...- Я тебе чекала, ати не приходив, тільки й було. З вершків найвищих яблунь я летіла очима на дорогу, на стежку... - Дорога моя Нуцько,- притиснув її ще ліпше до себе. - За то ти пахнеш яблуками, бо з яблуні мене виглядала...- і поцілував її у щічку, що червоніла на нього йонатанкою... Згадала, що в неї в кишені яблуко, посягла за ним.

- Ось чому я пахну яблуками. Покуштуй, які вони вже добрі...

...Тільки в четвер увечері перед Покровою Юра прийшов розрахуватися з Дашиком. У хаті вже світила велика лампа над столом... Дашик сидів застосовувати, чекаючи вечері. Анна на довгій лавиці прасувала білу сорочку з широкими вишиваними рукавами. Дашиканя приправляла вечерю. ..

Дашик подав Юрі руку попросив сісти, просуваючись за стіл, роблячи місце на ладі біля себе.

Та Юра не сів, витяг з кишені чорний шкіряний футлярчик грошей, розкрив... та вичислив на стіл дві тисячі чотириста пенгів. З бокової кишені піджака вийняв загорнутий в рожевий папір пакуночокі подав Анні.

- Це тобі, Анно, платня за те, що такий файний лагер зробила і підписала блоки возарям... Анна бере подарунок, розгортає, шовкова матерія розсипалася з її неслухняних рук, як жива. Рожі червоні, розкидані по зеленім полю шовку засміялись, аж запахли, злітаючи до землі...

... - Но види. Правду маєш. Ти розумний хлопець. Отець у тебе був, най буде прощен, чоловік за двох. Забудьмо, що було... А Юрі тільки цього було й треба.

...- Ну, та най дасть Бог тоді на багато років купувати від бідних людей яблука, коли ти такий, - аж молився Дашик... - А вам ще багато врожаїв продавати, - повінчував Юра, відкланяючись і тиснувши тверду руку Дашика вже серед хати.

... - Ану, вийди, донько, за легінем, бо не знаю, де-м кинув ковпак.

Анну двічі не треба було просити, хоч не сподівалася такої ласки. Юра вже був серед двора. Хвилинку чекав на сходах, що хтось за ним вийде з хати. А що не виходив ніхто, скочив зі сходів, як встрелений у плечі, але в ту мить скрипнули двері, і заки Юра встиг обернутися, влетіла в його обійми, як на крилах, та передалася гарячим поцілунком, залишаючись сльозами щастя, сльозами вимріяного сну...

- Чого плачеш, Йонатанко, моя Дорога Йонатаночко? - і знову обсипав Анночку поцілунками, щоб висушити сльози її дівочої вірності.

***

А на Покрову в селі вже поговорили, що майже Василь Дашик в додаток на продані яблука дасть Юрові Попадинцьовому свою дочку Анну.