ДВОЄ,

ЩО ВИПАЛИ

З ЧАСУ

 

 

 

Листування

Юрія Станинця та Миколи Грицака

​

 

 

 

 

ББК УКР 84(4УКР)

Д 24

 

Жо­д­ен ін­ший жанр не мо­же так гли­бо­ко й по­в­но пе­ре­да­ти вну­т­­рі­ш­ній світ лю­ди­ни, ві­д­т­во­ри­ти її пси­хо­ло­гію, як епі­с­то­ля­рій, по­п­ри всі свої не­до­лі­ки (час по­ки йде лист, «о­фі­ці­й­ність»), а то­му чи­та­н­ня ли­с­тів – це до­то­р­ка­н­ня до струн се­р­ця, ві­д­к­ри­т­тя на­й­со­к­ро­ве­н­ні­шо­го. Адже з ли­с­тів ми ді­з­нає­мо­ся про по­в­ся­к­де­н­ні по­бу­то­ві спра­ви тих, хто пе­ре­пи­сує­ть­ся, а це є, як пра­ви­ло не­пе­ре­сі­ч­ні по­с­та­ті у лі­те­ра­ту­рі, іс­то­рії чи по­лі­ти­ці, ста­в­ле­н­ня до тої чи ін­шої лю­ди­ни то­що. І то­му до­с­лі­дже­н­ня епі­с­то­ля­р­но­го жа­н­ру пре­д­с­та­в­ляє со­бою бе­з­ме­ж­не по­ле пра­ці.

Юрій Ста­ни­нець та Ми­ко­ла Гри­ца­к були знайомими ще з 30-их ро­ків. Особливо пожвавилися їхні стосунки в проміжку 1966-1976 років. Десятиліття активного листовного спілку­ван­ня розкриває перед читачем

 

 

 

​

​

 

ISBN 978-966-176-062-1

 

© Андрій Ребрик, упорядкування, 2013

© Наталія Ребрик, передмова, 2013

© Микола Мушинка, стаття, 2013

© Михайло Сюсько, стаття, 2013

© Видавництво «Ґражда», 2013

 

​

ПЕРЕДМОВА

 

Своє­рі­д­ність ко­ж­но­го на­ро­ду вия­в­ляє­ть­ся пе­ре­ду­сім в осо­б­ли­во­с­тях на­ціо­на­ль­ної мо­ви, а та­кож в її діа­ле­к­тах. Од­ним із дже­рел ви­в­че­н­ня мо­ви, мо­в­ле­н­нє­во­го ети­ке­ту то­що є ли­с­ти. На сьо­го­д­ні­ епі­с­то­ля­рій ма­ло­до­с­лі­дже­ний, а про де­та­ль­ний ана­ліз йо­го го­ді й го­во­ри­ти. Є ли­ше поо­ди­но­кі вида­н­ня ли­с­тів та їх ана­лі­зу, ска­жі­мо ли­с­ту­ва­н­ня між Па­н­те­ле­й­мо­ном Ку­лі­шем та Іва­ном Пу­люєм, чи «Е­пі­с­то­ля­рій Ле­сі Ук­раї­н­ки і мо­в­ле­н­нє­вий ети­кет ук­раї­н­сь­ко­го на­ро­ду», чи ви­да­н­ня ли­с­тів Па­с­те­р­на­ка і Рі­ль­ке до Цве­тає­вої, та на цьо­му пе­ре­лік мо­ж­на за­кі­н­чи­ти.

Жо­д­ен ін­ший жанр не мо­же так гли­бо­ко й по­в­но пе­ре­да­ти вну­т­рі­ш­ній світ лю­ди­ни, ві­д­т­во­ри­ти її пси­хо­ло­гію, як епі­с­то­ля­рій, по­п­ри всі свої не­до­лі­ки (час по­ки йде лист, «о­фі­ці­й­ність»), а то­му чи­та­н­ня ли­с­тів – це до­то­р­ка­н­ня до струн се­р­ця, ві­д­к­ри­т­тя на­й­со­к­ро­ве­н­ні­шо­го. Адже з ли­с­тів ми ді­з­нає­мо­ся про по­в­ся­к­де­н­ні по­бу­то­ві спра­ви тих, хто пе­ре­пи­сує­ть­ся, а це є, як пра­ви­ло не­пе­ре­сі­ч­ні по­с­та­ті у лі­те­ра­ту­рі, іс­то­рії чи по­лі­ти­ці, ста­в­ле­н­ня до тої чи ін­шої лю­ди­ни то­що. І то­му до­с­лі­дже­н­ня епі­с­то­ля­р­но­го жа­н­ру пре­д­с­та­в­ляє со­бою бе­з­ме­ж­не по­ле пра­ці.

Юрій Ста­ни­нець був зна­йо­мий з Ми­ко­лою Гри­ца­ком ще з 30-их ро­ків. І в своє­му пе­р­шо­му ли­с­ті до ньо­го від 12. 04. 1966 ро­ку він пи­ше: «А ще: я маю од­но­го, до­б­ре зна­йо­мо­го Ми­ко­лу Гри­ца­ка. Ко­лись я був пре­фе­к­том в учи­те­ль­сь­кій се­мі­на­рії, а він був то­ді до­к­то­ром. А ко­ли я про­жи­вав у Во­ні­го­ві, він був моїм су­сі­дом, вчи­те­люю­чи в се­лі Бу­ш­ти­но. Чи не Ви бу­де­те той са­мий Ми­ко­ла Гри­цак? Як­що так, то ми ско­ро по­ро­зу­міє­мось, зга­дає­мо да­в­ні ча­си і ві­д­к­риє­мо свя­то­татст­во між со­бою». Отож, і Ста­ни­нець і Гри­цак, зна­ли один од­но­го ще з 30-их, а чо­му то­ді ли­с­ту­ва­н­ня між ни­ми, по­ча­ло­ся ті­ль­ки че­рез   сті­ль­ки ро­ків?

Щоб ві­д­по­ві­с­ти на це пи­та­н­ня, тре­ба до­б­ре проа­на­лі­зу­ва­ти жи­т­тя ко­ж­но­го з них.

Отож, біо­г­ра­фі­ч­ні до­ві­д­ки про Ми­ко­лу Гри­ца­ка на­д­з­ви­ча­й­но ску­пі. Із ста­т­ті Ки­ри­ла Га­ла­са ві­до­мо ті­ль­ки, що на­ро­ди­в­ся 18 гру­д­ня 1908 ро­ку у се­лі Ро­сі­ш­ка Ра­хі­в­сьо­го ра­йо­ну. За­кі­н­чив зао­ч­не ві­д­ді­ле­н­ня, то­ді ще іс­то­ри­ко-­фі­ло­ло­гі­ч­но­го фа­ку­ль­те­ту Уж­го­ро­д­сь­ко­го де­р­жа­в­но­го уні­ве­р­си­те­ту­. Зда­в­ши ек­за­ме­ни, Ми­ко­ла Ан­д­рі­йо­вич по­чав пра­цю­ва­ти над зби­ра­н­ням ма­те­ріа­лів до діа­ле­к­с­ти­ч­но­го сло­в­ни­ка го­во­рів За­ка­р­па­т­тя. І до 1966 ро­ку, ро­ку ко­ли ро­з­по­ча­ла­ся пе­ре­пи­с­ка, а так і ві­д­но­ви­ли­ся сто­су­н­ки між Ста­ни­н­цем і Гри­ца­ком, слів на­з­би­ра­лось щось по­над 250 ти­сяч. Про це ді­з­нає­мо­ся з то­го ж та­ки ли­с­ту­ва­н­ня: «Пря­мо не ві­ри­ть­ся, що між 250.000 сло­ва­ми не все зі­б­ра­но. Та це ж ці­ла го­ра на­ро­д­но­го ле­к­си­ч­но­го ска­р­бу! Хо­ті­ло­ся б ба­чи­ти Ваш труд вла­с­ни­ми очи­ма», – пи­ше Юрій Ста­ни­нець.

Хо­че­ть­ся ска­за­ти ще од­ну річ, що пе­ре­г­ля­даю­чи ар­хів Ю. Ста­ни­н­ця, мо­ж­на зро­би­ти ви­с­но­вок, що у ньо­го бу­ло та­кож чи­ма­ло зі­б­ра­них слів та при­к­ла­дів до них на за­ка­р­па­т­сь­ко­му діа­ле­к­ті, а не у лі­те­ра­ту­р­ній об­ро­б­ці.

У своїх спо­га­дах Ки­ри­ло Га­лас зга­дує: «Із бе­з­лі­чі ви­па­д­ків, про які я на­був ін­фо­р­ма­цію, осо­б­ли­во за­па­м’­я­та­лось те, як Ми­ко­ла Ан­д­рі­йо­вич ді­с­тав пе­р­ший ім­пульс до по­ча­т­ку сво­єї зби­ра­ць­кої ро­бо­ти, яка ста­ла з ча­сом ос­но­в­ним змі­с­том і се­н­сом йо­го жи­т­тя.

По­чав він свою зби­ра­ць­ку ро­бо­ту, ко­ли ще на­в­ча­в­ся в Уж­го­ро­д­сь­кій уч­ні­в­сь­кій се­мі­на­рії. Бу­ло так, що од­но­го ра­зу на од­но­му із за­нять якийсь ви­к­ла­дач (на жаль, іме­ні я йо­го не за­па­м’­я­тав) не ви­т­ри­мав, щоб не по­ді­ли­ти­ся зі свої­ми ви­хо­ва­н­ця­ми іс­то­рі­й­кою, яка, як вия­ви­лось, йо­го не на жарт ро­з­х­ви­лю­ва­ла.

А спра­ва бу­ла в то­му, що ди­ре­к­тор се­мі­на­рії Ав­гу­с­тин Во­ло­шин, якось ска­зав, що ле­к­си­ч­ний за­пас на­шо­го се­ля­ни­на не­з­на­ч­ний. На по­чу­те оз­ва­в­ся Ми­ко­ла Ан­д­рі­йо­вич, що, на­с­кі­ль­ки він мо­же су­ди­ти, ле­к­си­ка не та­ка вже й бі­д­на, але не ко­ж­ний має на­ле­ж­не уя­в­ле­н­ня про це. І на до­каз цьо­го він по­чав на­во­ди­ти сло­во за сло­вом, які не знав на­віть ви­к­ла­дач».

З то­го ча­су і по­ча­ло­ся зби­ра­н­ня і си­с­те­ма­ти­за­ція на­ро­д­них ска­р­бів, що ді­й­ш­ли чи то­пак «до­хо­дять» у «Сло­в­ни­ку». Так як пі­с­ля сме­р­ті Ми­ко­ли Гри­ца­ка, йо­го ар­хів бу­ло пе­ре­да­но, то­ді­ш­ній, ще АН УРСР, і по­да­ль­ша до­ля йо­го нео­ці­не­н­ної пра­ці не­ві­до­ма, чи про неї і ньо­го про­с­то за­бу­ли або сві­до­мо при­хо­вують від нас, ви­з­на­в­ши Гри­ца­ка «ру­си­н­сь­ким сто­в­пом». Хто знає, але по­над 40-ка рі­ч­на пра­ця і по­над 1 мі­ль­йон слів про­с­то-так зни­к­ну­ти не мо­жуть!

Те, що Ми­ко­ла Гри­цак був зна­в­цем сво­єї спра­ви, на­віть не пі­д­ля­гає су­м­ні­ву.

Ві­зь­ме­мо хо­ча б йо­го лист до Юрія Ста­не­н­ця з поя­с­не­н­ням на­з­ви ро­с­ли­ни «ні­ми­ця». У ньо­му він на­во­дить, як її лі­те­ра­ту­р­ну на­з­ву – «бле­ко­та чо­р­на» так і з де­ся­ток назв у на­ро­ді на За­ка­р­па­т­ті: «бле’­кот», «бле­ко­ті­ця», «зу­б­ник», «лю­ляк», «спюх», а та­кож ро­сі­й­сь­ку на­з­ву – «бле­ко­та че­р­ная» і по­ль­сь­ку – «lulek czarny». По­тім слі­дує де­та­ль­ний опис са­мої ро­с­ли­ни та її вла­с­ти­во­с­тей.

 

Андрій РЕБРИК

​

 

 

ЛИСТУВАННЯ

Юрія Станинця

та Миколи Грицака

(1966-1976)

​

Лише деякі листи

 

Станинець - Грицакові

 

До­ро­гий Дру­же!

 

Вча­с­ну ві­д­по­відь на ли­с­та ді­с­тав. Вдя­ч­ний Вам, що так охо­че ла­го­ди­те спра­ви, яки­ми я кло­по­чу Ва­шу го­ло­ву. Я вже на­пи­сав Га­ла­со­ві в спра­ві то­по­ні­мі­ч­ної на­з­ви мо­го рі­д­но­го се­ла. Не знаю, чи ді­с­тав мо­го ли­с­та, бо не міг то­ч­но ви­чи­та­ти Ва­ми по­да­ний но­мер до­му – 23 чи 29? Я на­пи­сав 29. Та чи пра­ви­ль­но? При на­го­ді за­пи­та­й­те йо­го, чи ді­с­тав мо­го ли­с­та. Не то­му, ні­би я ур­гую йо­го ві­д­по­відь, бо на­пе­в­не те­пер, кі­н­цем ні­в­ча­ль­но­го ро­ку, має ба­га­то пра­ці і не має ча­су ві­д­по­ві­с­ти, але чи оде­р­жав мо­го ли­с­та. Це ме­не ін­те­ре­сує.

Ті­шу­ся, що й те­пер вда­лось за­с­ла­ти та­кі сло­ва, які для Вас не­ві­до­мі бу­ли. Це для ме­не «за­р­п­ла­та» за труд, і дає охо­ту й да­лі за­пи­су­ва­ти сло­ва, щоб во­ни не про­па­ли в на­ро­ді «на­ма­р­но». По­си­лаю да­ль­шу «па­р­тію». Чи зна­й­де­ть­ся між ни­ми та­ке, яке Вам не ві­до­ме?

Ве­ли­ка шко­да, що Вас му­чить хво­ро­ба. Шко­да, що пе­ре­ш­ко­джає но­р­ма­ль­но і ста­ло пра­цю­ва­ти. Але та­кий вже за­кон при­ро­ди – бра­ти на пле­чі бе­ре­ме­но ста­ро­с­ті. За лі­том не­ми­ну­ча осінь. І хоч во­на й зо­ло­та, та ми ра­до б зре­к­ли­ся то­го «зо­ло­та» і за­мі­ни­ли йо­го на ку­сень за­лі­за, ті­ль­ки аби на ньо­го сві­ти­ли про­ме­ні ве­с­ня­но­го со­н­ця мо­ло­до­с­ті...

Та як­що це по­ле­г­ши­ло б стан здо­ро­в’я, то Ви не ва­га­й­те­ся, а по­да­ва­й­те­ся в пе­н­сію. Що­би ті­ль­ки мо­г­ли про­до­в­жу­ва­ти пра­цю над Сло­в­ни­ком. Бо як Ви ко­лись зга­ду­ва­ли – це ціль ва­шо­го жи­т­тя. За­д­ля неї Ви пе­ре­с­та­ли й ві­р­ші пи­са­ти, а во­ни у Вас ви­хо­ди­ли вже на по­ча­т­ках тво­р­чо­с­ті, не по­га­ні. Як би бу­ли й да­лі пра­цю­ва­ли над со­бою, то мо­г­ли й на «Го­ве­р­лу» ви­б­ра­ти­ся.

І я пе­ре­д­ча­с­но по­да­в­ся на пе­н­сію. На 58-му ро­ці жи­т­тя. І та­кож му­за бу­ла при­чи­ною. То­ді­ш­ній се­к­ре­тар Спі­л­ки пи­сь­ме­н­­ни­ків Ів. Че­н­дей обі­цяв до­по­мо­г­ти ви­да­ти мої тво­ри, але ра­див йти в пе­н­сію, бо то­ді вже ле­г­ше бу­де за­ту­шу­ва­ти, ким я пра­цю­вав. Я по­с­лу­хав, а він і так, як при­й­ш­ло до ді­ла, не схо­тів пі­д­не­с­ти мою спра­ву у Киє­ві. По­боя­в­ся. То­ді це ме­не ду­же бо­лі­ло. Ща­с­тя, що час всі­ля­кі ра­ни гоїть або бо­дай при­г­лу­шує, при­ту­п­лює жи­ві бо­ля­ки.

Ско­ро кі­н­чає­ть­ся пра­ця в уні­ве­р­си­те­ті. Які у Вас пла­ни на ка­ні­ку­ли? Ду ду­має­те лі­ку­ва­тись, ві­д­по­чи­ва­ти?

Ба­жаю­чи, щоб со­ки но­вих фру­к­тів ви­гої­ли Ва­ше го­р­ло, щоб бла­го­ді­й­ні про­ме­ні со­н­ця лі­т­ньо­го по­к­рі­пи­ли Ва­ше здо­ро­в’я, зо­с­таюсь щи­ро здо­ро­в­ля­чи.

Го­ро­н­да, 14 че­р­в­ня 1972.

 

Грицак – Станинцеві

 

До­ро­гий Дру­же!

 

Про­шу про­ба­че­н­ня, що до­в­го не ві­д­по­ві­дав, бо в ме­не за­раз ду­же ва­ж­ке ста­но­ви­ще. У зв’я­з­ку з упо­ря­д­ку­ва­н­ням шта­тів на ка­фе­д­рах ме­не ско­ро­ти­ли і си­лою ви­га­няють на пе­н­сію на 75 крб. Ро­зу­міє­ть­ся, що з та­кої пе­н­сії я не змо­жу й про­жи­во­ті­ти, а не те, що ду­ма­ти про за­кі­н­че­н­ня сло­в­ни­ка. Уже не мо­г­ли ті­ль­ки зро­би­ти, щоб я зміг за­хи­с­ти­ти го­то­ву ро­бо­ту і пра­цю­ва­ти ще пі­в­то­ра – два ро­ки і пі­ти в пе­н­сію, як ін­ші лю­ди. А я ж про­п­ра­цю­вав 42 ро­ки бе­з­пе­ре­р­в­но. Та все якось бу­ло б, ті­ль­ки ме­ні ду­же жа­л­ко свої­ми вла­с­ни­ми ру­ка­ми по­к­ла­с­ти в мо­ги­лу на­й­до­ро­ж­чі для ме­не – на­ро­д­ні ска­р­би, яким я все ві­д­дав про­тя­гом бі­ль­ше, як 45 ро­ків.

Ки­ри­ло Йо­си­по­вич дя­кує за ли­с­та. Йо­му по­до­бає­ть­ся, що й ін­ші ві­д­чу­вають по­т­ре­бу на­ве­с­ти по­ря­док у то­по­ні­мі­ці За­ка­р­па­т­тя. Ка­же, що в од­но­му ли­с­ті всі­єї про­б­ле­ми не ро­з­в’­я­за­ти, а то­му при пе­р­шій зу­с­т­рі­чі з Ва­ми охо­че по­го­во­рить на цю те­му ши­р­ше. Що сто­сує­ть­ся за­пи­сів то­по­ні­мів, то він так ро­бить: пи­ше на­зи­в­ний ві­д­мі­нок, вка­зує за­кі­н­че­н­ня ро­до­во­го і обо­в’­я­з­ко­во мі­с­це­вий з при­й­ме­н­ни­ком, напр. Шард. -да (чи мо­же -ду), в Шард (на Шард), напр. – іду в Шард чи іду на Шард). Скрізь ста­ви­ти на­го­лос, де по­т­рі­б­но і вка­зу­ва­ти, що оз­на­чає то­по­нім – лу­ка, по­ле (ни­ва), при­сі­лок, го­ра, по­ло­ни­на, ліс, рі­ч­ка (і при­то­ка якої і з яко­го бо­ку).

Че­рез де­нь-­два їду на ка­ні­ку­ли на Ра­хі­в­щи­ну.

Ось ко­ро­т­ко все.

Щи­ро здо­ро­в­лю і дя­кую за сло­ва. Се­ред них є, як зви­ча­й­но, й та­кі, що впе­р­ше я їх ба­чу.

Гри­цак, 3.VІІ.72.

Грицак – Станинцеві

 

До­ро­гий Дру­же!

У день Ва­ших іме­нин при­й­міть моє на­й­щи­рі­ше па­л­ке по­з­до­ро­в­ле­н­ня. Ба­жаю Вам, до­­ро­гий Юр­ку, про­жи­ти до­в­гі ро­ки в по­в­но­­му ро­з­к­ві­ті сил. Ба­жаю ве­ли­ких ус­пі­хів у Ва­­шій ці­н­ній лі­те­ра­ту­р­ній дія­ль­но­с­ті. Хай за­в­ж­ди при­хо­дить до Вас ра­ді­с­не на­т­х­не­н­ня і за­пал до тво­р­чої ро­бо­ти.

За­в­ж­ди бу­дь­те ве­се­лі і ща­с­ли­ві.

Ваш Ми­ко­ла

2 тра­в­ня 1974 р.

 

До­ро­гий Ми­ко­ло Ан­д­рі­йо­ви­чу!

 

Ба­чи­те, яким я ле­да­цю­гою став. Так до­в­го ві­д­во­лі­каю по­дя­ку­ва­ти Вам за те­п­лі сло­ва до­б­рих по­ба­жань з на­го­ди іме­нин. Пра­в­да – в мі­ж­ча­сі я був за­х­во­рів на ан­гі­ну, але все це не при­чи­на спо­в­ня­ти обо­в’­я­з­ки су­п­ро­ти ін­ших уві­ч­ли­вих моїх дру­зів. То, хоч і з за­пі­з­не­н­ням, про­шу при­й­ня­ти мою щи­ру по­дя­ку.

Як за­в­ж­ди, так і те­пер ко­ри­с­таю­ся на­го­дою і поя­с­нюю Вам но­ві сло­ва до Ва­шо­го Сло­в­ни­ка. Бу­ду про­си­ти, при на­го­ді, зга­да­ти, чи є між ни­ми та­ке, яке ще не за­з­на­че­не у Вас на ка­р­то­те­ці. Бо це бу­де для ме­не на­го­ро­да, що я не да­ре­м­но по­т­ру­ди­в­ся. Ду­маю, що та­кі сло­ва, як: шу­ш­ня­вий, ти­ри, гу­р­ту­ля, ще у Вас не бу­дуть. Во­ни й для ме­не но­ві, до те­пер не зна­ні.

На жаль, я не знаю ін­шо­го сло­ва на «ва­ле­ва­ти». У Ша­р­ду йо­го ро­зу­мі­н­ня та­ке, як Ви по­да­ли. Ско­ше­не сі­но пі­д­су­шать у ва­лах, як­що во­ни не то­в­с­ті, а як­що то­в­с­ті – то ро­з­т­ря­суть з ва­лів, а як пі­д­со­х­не, то по­в­бе­р­тають і «за­ва­лууть» – згре­буть з двох бо­ків на скла­да і там до­су­шують. То й на­зи­ває­ть­ся «ва­ло­ва­ти». «Йду, зва­лу­ву сі­но, та най до­си­хать, а по­на­д­ве­чір скла­де­ме в на­ви­л­ки, аби не змо­к­ло, як би при­й­шов дощ». Ще кла­дуть сі­но у «пла­с­тя». Це те са­ме, що й «на­ви­л­ки», ті­ль­ки то бі­ль­ша ку­па сі­на. Бо на­ви­лок ро­зу­міє­ть­ся кі­ль­кість сі­на, яку зра­зу мо­ж­на на­ді­ти на ви­ли. Хоч, ко­ли на ни­ві згро­ма­джують, то в «на­ви­л­ки» кла­дуть і бі­ль­ше, ніж те, що на­раз мо­ж­на на­ді­ти на ви­ли. «А­ну, версь ми ще єден на­ви­лок, бо хо­чу ріг за­ги­на­ти» – про­сить той, що «ти­рь­хає» сі­но на но­зі від то­го, що з зе­м­лі сі­но по­дає на віз.

Як і де ду­має­те лі­то про­ве­с­ти? Ме­не за­п­ро­шують до Ус­ть-­Чо­р­ни і в Тру­с­ка­вець. Та ще не рі­ши­в­ся, ку­ди їха­ти і чи їха­ти вза­га­лі.

Ба­жаю ба­га­то со­н­ця і те­п­ла та щи­ро здо­ро­в­ля­чи ти­с­ну ру­ки.

 

Го­ро­н­да, 10 че­р­в­ня 1974.